— Машину? Але вона не вміє водити!
— Дурня, Розо! Усі вміють водити!
— Але ми — ні. Ми ніколи не мали машини.
— Так, звичайно, — стара на мить замислилась. — Гаразд, це все можна вирішити.
День ми вбиваємо у крамницях. Іншим разом я цьому раділа б, але не тепер. Чомусь мені здається, що кожною річчю, яку нам купує стара, вона ж нам і дорікне — потім.
— Яка ти дивна дівчинка! Ти зовсім не радієш новим речам?
— Вона просто ще не звикла, — тітка Роза намагається якось залагодити напругу. — Віко, чого ти? Софія Йосифівна від щирого серця так багато робить для нас!
— Так, дякую.
Здається мені, в неї замість серця — скарбничка. Така, знаєте, глиняна скарбничка у вигляді поросяти: кинеш копійку — дзенькне, ото й усі порухи душі.
— Твоє шмаття я наказала Сарі викинути.
Я озираюсь по кімнаті. Книжки на місці, а де мої ляльки?
— Де ляльки?
— Які ляльки? — стара зводить брови. — Ах, ті потвори? Мабуть, Сара викинула…
— Куди?
— Віко, що сталося?
Тітка Роза намагається заспокоїти мене, та дарма. Мої ляльки — потвори? І їх викинули на смітник, як непотріб?!
— Capo, куди ти поділа ляльок нашої юної леді? — стара огидно всміхається.
— Викинула, як ви наказали, місіс Левін. Сміттярі щойно поїхали.
Вона дивиться на мене насмішкувато і зверхньо, а я вже знаю: їм обом, і старій, і цій чорнопикій, не буде тепер спокою. Я зроблю все, аби отруїти їхнє життя.
— Зрештою, такій великій дівчинці ляльки не потрібні, але якщо хочеш — купи собі інших.
— Віко, будь ласка…
Ні, тітонько, терпець урвався. Вона зробила це навмисне, ця баба. Вона навмисне зробила мені боляче. І ми обидві це знаємо. І вона знає, що ми знаємо.
— Вона це навмисне зробила, — я притискаюсь до тітки Рози. — Ти ж знаєш, що навмисне?
— Так.
Ніч чужа й холодна. І мені незатишно тут. Мені скрізь незатишно.
— Єдине, чого вам треба навчитися, юна леді, так це посміхатись, — стара прискіпливо розглядає мене. — А так — усе гаразд. Гадаю, в коледжі тобі сподобається. І не обов'язково розповідати всім, що ти з Росії.
— Я їм скажу, що приїхала з Китаю.
— Повір мені, навіть це буде для тебе краще.
Вона таки мала рацію. Але посмішку я залишу собі, хай там що. Я не буду грати за твоїми правилами, стара падлюко. Я просто вдаватиму, а коли ти перестанеш шпигувати за мною, начувайся. Тоді я вдарю — туди, де тобі найбільше болітиме. Гадаю, до того часу я вже знатиму, де саме. Я теж придивлятимусь до тебе, місіс Левін. І твоя служниця теж дістане свою частку, будь певна.
До коледжу повіз мене Пітер. Темношкірий, молодий і гінкий, він видався мені інопланетянином. Власне, таким він і був. Я сиджу на задньому сидінні, а він мовчки веде машину. Я позираю у вікно, дивлюсь на водія у дзеркало заднього виду, дратуюсь, а він мовчить, ніби кам'яний. Машина гальмує — великий світлий будинок, юрба підлітків… Чорт, як це могло зі мною статися? Те, що відбувається, зовсім не схоже на реальність, і я не хочу виходити з машини.
— Приїхали, мем. Після уроків я чекатиму на вас тут, на цьому місці.
Я мовчки відчиняю дверцята. Мовчав дорогою — і я тобі тепер ні пари з уст.
— Хай щастить…
Я хряскаю дверцятами. Плювати мені на твої побажання. Ти такий самий, як і Сара. Я вас усіх ненавиджу й дістану, рано чи пізно. Ви ще знатимете Віку, гарненько знатимете! Усі ви! Ненавиджу!
… — Ти нова? Як тебе звати?
Вона білява, з дрібними кучерями й густо нафарбованими віями, тонка, довгонога і схожа на ляльку. На ній така сама картата спідниця, що й у мене, біла й помережена блузка.
— Мене звати Геттер Дан. А ти?..
— Вікторія Величко.
Я вже звикла до так званої американської англійської. Вони тут не дуже шанобливо ставляться до побудови фрази.
— Чудово, Торі. Я бачила тебе на тому тижні в директора, тебе привозила бабуся, так? Звідки ти приїхала?
— З Марса.
Мені зовсім не хочеться говорити з цим дівчиськом. Вона дратує мене, як дратує мене коледж і те, що я змушена знову сідати за парту. Я не хочу заходити тут подруг. На мене напала та моя впертість, коли я все роблю навпаки, навіть не на користь собі, аби тільки дошкулити навколишньому світові.
— З Марса? О! А в якому штаті це місто?!
Спочатку я думала, що вона жартує. Я тоді ще не знала, що освіта в тутешніх школах зовсім не така всебічна, як у наших.
— У Техасі.
— О! Як цікаво! Ходімо, я познайомлю тебе з усіма.