— Гадаю, не варто. Якось воно владнається.
Я йду до класу, вона дріботить поряд і цвіркоче, цвіркоче, та я не дослухаюся. Мені хочеться взяти автомат і стріляти в юрбу, що котиться широким коридором, стріляти, аж доки не клацне порожній магазин…
— Які ти відвідуватимеш курси?
— Не знаю. Десь тут маю розклад. Ось…
— О! Хімія? Її веде містер Беннет. Тоді тобі туди, нагору. Зустрінемось на наступному уроці, на англійській літературі у міс Гелм. Бувай, Торі.
Так із Віки я стала Торі. Наука була просто дитячим садком, а колеги — невихованими дикунами. З першого уроку я вже знала, що нудитимусь. У моїй школі всі предмети викладали ширше й ґрунтовніше, а питали суворіше. Одна вчителька хімії Софія Яківна була варта всього вчительського колективу коледжу Рузвельта, до якого мене послала стара відьма Левін.
… — Якась вона дивна.
— Це її справа, хоча я згодна, вона дивна.
Це про мене. Я стою в кабінці туалету і слухаю, як колежанки миють мені кісточки.
— Ти помітила, вона ні з ким не хоче спілкуватися?
— А вчора мало не побила Пеґґі, коли та щось у неї запитала…
— А ти помітила, що….
Розмова покотилася за двері, я помила руки й подалася слідом.
— Міс Величко, будь ласка, ходімо зі мною.
Це Діана Броуді, психолог. Огрядна, в окулярах, посміхається, як крокодил. Вона мене дратує, як дратує все навколо.
— Я спостерігала за вами два місяці.
Невже я тут тільки два місяці? Мені здається, що минули роки…
— Мені здається, вам потрібна допомога. Не хочете про це поговорити?
— Про що?
— Я думаю, ви ніяк не адаптуєтесь, але ви й не докладаєте до цього жодних зусиль. Вам слід…
Ніхто не буде мені казати, що слід, а що не слід. Тим паче ця товста потороча. Я абстрагуюся від неї. Я це вмію — не чути, що мені говорять. Це так, наче повертаєш вимикача в голові. Клац — і все, ти наодинці із собою, а весь світ хай викльовує собі печінку, намагаючись достукатись до тебе. Я не хочу ні про що говорити, принаймні з Діаною. Я й сама здатна второпати, яким дивом з імені Марґарет виходить Пеґґі, чому тут усі так вільно говорять про такі речі, як секс, і не соромляться пробувати. Я сама знаю, що видаюся іншим дивною. Я це розумію, от тільки говорити про це ні з ким не хочу. Я пішла від усіх і хряснула дверима.
— Торі, ви розумієте мене?
— Так.
— Тоді домовмося: ви приходитимете до мене щовівторка, після уроків.
— Навіщо?
— Аби я могла допомогти вам адаптуватись.
— Гадаю, це зайве. У мене все гаразд.
Я беру сумку з книжками і йду до дверей.
— Я думаю, ваша бабуся буде незадоволена…
— Вона не моя бабуся.
У машині я мовчу. Це в нас із Пітером тепер така гра — мовчати. Ми просто зустрічаємось поглядами в дзеркальці заднього виду, час від часу, і мовчимо. І тільки зранку він говорить мені оте: «Хай щастить!», як у перший день, а я затято хряскаю дверцятами машини. Та сьогодні щось змінилося.
— Місіс Левін сьогодні дуже сердита, мем.
Я мовчу. Місіс Левін завжди сердита, мені начхати на це.
— Сара казала, що дзвонила якась Діана Броуді. Мем, ви мене чуєте? Сара казала, що…
—І що з того?
— Гадаю, будуть неприємності.
— Наприклад, які? Мене битимуть, поставлять у куток чи замкнуть у темному підвалі разом із щурами й кістяками інших бідних родичів?
— Що ви! — Пітер загальмував і машина стала. — Ні, як ви… А, це такий жарт, я зрозумів. Просто я вирішив, що ви маєте про це знати.
— Чому?
— Тому що… мені здається, що…
— Що?
Він нарешті обертається до мене. Наші очі зустрічаються. Чорт, я щось пропустила у своїй картині світу. Наприклад, Пітера.
— Скажи мені, Пітере.
— Мені здається, що ви тут не дуже щасливі. Тому… Сара каже, що…
— Мені все одно, що говорить Сара. Чому тебе це обходить?
— Я… я просто вирішив, що…
Його погляд стає нещасним. Мене це страшенно тішить, не знаю чому.
— Спочатку нам сказали, що приїдуть родичі з комуністичної Росії. Ми не любимо комуністів, ні, мем, зовсім не любимо. А потім приїхали ви. Сара розказувала, що ви не молитесь, не ходите до церкви, що ви… Власне, це не суттєво. Але ж у мене теж є очі, от я й дивився, возив вас і дивився… У вас немає зла, а місіс Левін, вона… не дуже добре чинить із вами. Я так думаю, мем.
— Он як… Що ж, дякую тобі, Пітере.
— Ви називайте мене Пітом.
— Добре, Піте. І що мені тепер робити? Як ти думаєш?
— Я?! Я… не знаю, мем. Я просто водій, я…
Усе ясно. Він не чекав, що я спитаю поради. Він не сподівався, що мене зацікавить його думка, бо він просто водій. Яке дикунство!