— Дякую, Піте.
Ми рушаємо і знову мовчимо. Оксамитові Пітерові очі такі нещасні та співчутливі, а мені чомусь хочеться плакати, бо з-посеред картонних, фальшиво усміхнених людців проглянуло живе обличчя. Може, я чогось не розумію… Навіть багато чого не розумію.
— Гадаю, вам не треба сперечатися з хазяйкою, мем.
— Що?
Я навіть не завважила, що він усю дорогу думав, як мені допомогти. Що ж, це навіть цікаво.
— Я про ваше запитання. Хазяйка не зла, але не любить, коли їй суперечать.
—І не терпить мене.
— Так, мабуть. Я не знаю чому але схоже на те. Сара каже, що…
— Що мене всі не терплять.
— Так. Але я з цим не згоден. Мине якийсь час, люди ж мають очі, кожен складе свою думку, от як я. Але хазяйка, місіс Левін, вона… гадаю, вам краще… не суперечити їй.
Я й не суперечу. Я просто затято мовчу і дивлюся на неї, не відводячи погляду. Я не чую, що вона говорить. Я не хочу її чути. Тітка Роза сидить бліда й розгублена, а я зловтішаюсь: маєте, обидві. Стара упирка пропікає мене поглядом, а мені весело — давай, відьмо, станцюй для мене! Я тобі пригадаю своїх ляльок. Тобі і твоїй чорнопикій Сарі.
— Тітонько Софіє, може…
— Мовчи, Розо. Ти не розумієш. Вона не зможе стати тут своєю, якщо так поводитиметься. Діана каже, що вона ні з ким не хоче знатися, що вона агресивна й зарозуміла. І не прагне жодної допомоги. То скажи мені, навіщо я витрачаю гроші? Уперте дівчисько, ти гадаєш, що хтось інший платитиме за твою освіту? А без освіти з тебе буде офіціантка! Розо, ти маєш пояснити їй.
— Так, тітонько…
— Гаразд. Іди до себе, Торі.
Я йду сходами нагору і натикаюся на Сару. На її обличчі написана така зловтіха, що я мимоволі стискаю кулаки. Але мовчки проходжу повз служницю і замикаюсь у кімнаті. Хай йому чорт!
— Віко, можна до тебе?
Тітка Роза нещасна й винувата. Мені шкода її, страшенно шкода, але ж вона сама заварила цю кашу. І ось тепер маємо!
— Віко, я гадаю, нам треба їхати звідси.
Я вражено дивлюсь на неї.
— Я думала, тут тобі буде краще. Тітка багата, до того ж зовсім сама, тож ти не знатимеш ні в чому нестачі, але якщо так стоїть питання, то нічого цього не треба. Я влаштуюся на роботу, ти довчишся — зрештою, якось воно буде.
— Так. Я маю збиратися?
— Сьогодні ще ні. Я винайму квартиру, розпитаю про роботу, влаштую тебе в інший коледж — цей надто дорогий…
— Добре.
— Сьогодні в тітки будуть гості. Приїдуть родичі, то…
— Я не хочу нікого бачити. Залишімося тут, удвох! Почитаємо, пограємо в лото… як колись.
— Віко…
— Ти маєш рацію, нам справді треба тікати звідси. Тоді нам ніхто не вказуватиме, що робити. Мені набридло, розумієш? Якщо ми залишимось тут, я втну їй щось таке, особливе, хочеш? Щоб їй аж у носі закрутило. Мені все одно, де бути, аби з тобою, але ж ти теж нещасна тут, я бачу!
— Віко, любе моє дитя…
— Я вже не дитя, хоч мене й нарядили в кретинську картату спідничку. І я не дозволю старій потворі робити тебе нещасною!
Я люблю, коли тітка Роза обіймає мене. Вона тепла й затишна, від неї пахне знайомими парфумами, я почуваюся щасливою… І не дозволю нікому все мені зіпсувати!
— Це моя небога Роза і її дочка Вікторія.
Якщо хтось із них мене ще не роздивився, то мають нагоду. Плювати, це вже востаннє.
— Місіс Левін, ваша онука просто красуня.
Це та, що говорила про мене гидоту тоді, в той перший вечір. Я вже давно помітила, що вони думають одне, а говорять інше. А ще оті посмішки! Я зітру їх із ваших облич. На мені блакитна шовкова сукня, гаптована квітами, і такі самі черевички. Чортівня якась! Навіть це мене зовсім не тішить. Мене тут ніщо не тішить. Я почуваюся чужою.
Сара розносить напої. Найняли ще кількох дівчат, та Сара теж поміж них. Я вже знаю, що вона живе тут і шаленіє від Піта. Дзуськи! Матимеш у мене. Я наближаюся до неї в тісняві — та й достобіса тут людей! — і тихенько підставляю їй ногу, а потім хутенько пірнаю за спину якоїсь огрядної тітки в жахливому зеленому уборі. Сара падає, таця летить зі страшенним дзенькотом, вино вихлюпується на всі боки, блискотять друзки… Як я тішуся! Я вже на балконі і звідти споглядаю колотнечу.
— Погана дівчинка!
Голос із темряви пролунав зненацька. Це якийсь чоловік, високий і міцний, з довгими чорними кучерями, що падають на плечі, обтягнуті смокінгом.
— Добре ти вмієш підставляти ногу. Може, скажеш, навіщо ти це зробила?
— Я не розумію, про що ти говориш, хлопче.