— Зухвала маленька комуністка! — він сміється, білі зуби яскраво блищать на смаглявому виду. — Господи, адже ніхто й не помітив твого бузувірства — окрім мене! Чим тобі так допекла Сара?
— Вона викинула моїх ляльок.
І не тільки цим. Але то вже несуттєво. Я помщуся їй, усім їм, і аж тоді заспокоюся. Чого цей молодик так регочеться?
— Викинула ляльок! Ой, я зараз помру! Вибач, люба, це я так… Гадаю, нам треба познайомитись. Мене звати Гарольд, я твій кузен у третіх… словом, щось таке. А ти — нове надбання нашої поважної родини, названа Розина дочка Торі.
— То й що?
— Нічого. Хочеш, підемо звідси?
— Куди?
— Туди, де веселіше.
Він бере мене за руку й заходить в освітлену кімнату. Метушня вже скінчилася, всі трохи заспокоїлись. Гарольд тримає мене за руку і мені це чомусь подобається.
— Тітко Софіє, я заберу ненадовго нашу дівчинку.
— Ні, Гарольде.
Її обличчя стає холодним і непримиренним, так, наче вона побачила свого класового ворога. Власне, так і є. Я її класовий ворог. От тільки дивиться вона не на мене, а на мого супутника.
— Дівчинці завтра на заняття. Крім того, вона має бути покарана за свою жахливу поведінку, на неї скаржиться психолог, знаєш? Вікторіє, негайно йди нагору. Гадаю, я не мушу повторювати. Ходімо до кабінету, Гарольде.
Ми втрьох піднімаємося сходами. Моя рука ще в руці чоловіка. Чорт, це могло бути цікаво, а стара все зіпсувала. Тому я постою тут і трохи послухаю, про що вони там патякають.
— Нам коштувало великих зусиль і ще більших грошей, аби Роза змогла приїхати.
— Але дівчина…
— Роза має її за дочку і це її право. Вона дивна дівчинка, але все якось владнається. Але спершу вона мусить навчитися приборкувати свій шалений характер. Зрозуміло?
— Тітко Софіє, я ж тільки…
— Гарольде, якщо я дізнаюся, що ти торкнувся цієї дівчини, я тебе знищу. А тепер поговорімо про справи. Я перевіряла рахунки, що їх приніс Мотлі. Досить дивна картина, знаєш? Ось, поглянь, що я знайшла.
— Не може бути!
— Може. Натан приховав частину товару, а виторг забрав собі.
— Від тебе ніщо не сховається, еге ж?
— Так, Гарольде. І ти знаєш, що робити. А щодо дівчини…
— Тітко Софіє, я просто хотів…
— Гарольде, вона ще незаймана. І вона тепер член нашої родини, хочемо ми того чи ні, так склалося. Я тобі сказала, ти мене чув. Наступної такої розмови не буде.
— Я гадав, ти терпіти її не можеш!
— Вона — просто вперте й зухвале дівчисько, але в неї є на це причини, Гарольде. І саме з таких завзятих бувають люди, ти це знаєш. Роза — моя небога, донька моєї єдиної сестри Осни. У нас із Хаїмом не було власних дітей, я хотіла, аби Роза приїхала, та вона шалено любить маленьке чудовисько, тому не погоджувалася лишити її там. І я бачу, дівчина любить Розу, бо якби не це… Тому я мушу терпіти її витівки, Гарольде. А ти май на увазі.
— Не хвилюйся так!
—І питання з Натаном маєш владнати до завтра. Час пішов, Гарольде. Чим вона тобі так сподобалась?
— Тим… що не намагається нікого з себе вдавати.
— Як і ти. Це небезпечна риса.
— Це такий стиль, тітко Софіє. Гаразд, мені вже час, чекають справи. Я попрощаюся з нею, о'кей?
— Хай тебе чорти візьмуть, Гарольде!
Я прослизаю до себе в кімнату. Невже він зайде до мене?
— Погана дівчинко! Ти підслуховувала, а це негарно.
— Чому?
— Тому що… справді, а чому?
Його теплі руки обвивають мій стан і мені якось… приємно, чи що? Не знаю.
— Я привезу тобі нових ляльок.
— Не треба. Мені були потрібні ті.
Його уста торкаються моїх. Зрештою, це навіть цікаво. Він теж любить м'ятну жуйку.
— Ти маленька дикунка. Я привезу тобі щось красиве, хочеш?
— Переб'юся. Йди геть, ти мені набрид.
— Гаразд. Але я повернуся.
— Скажеш це старій потворі.
Він обережно цілує мене і вислизає з кімнати. Він ходить тихо, наче великий кіт. Так, він схожий на великого хижого кота — своїми м'якими скрадливими рухами, в яких бринить прихована шалена сила, своєю нечутною ходою й лагідною посмішкою, за якою ховаються довгі гострі ікла хижака.
Тоді вже я зрозуміла, що ми з тіткою Розою втрапили, куди не чекали. І ці люди так просто не відпустять нас. Ніколи не відпустять.
— Розо, це дурниці, — стара випросталася в кріслі. — Куди ви підете? Згодна, я іноді буваю різкою, але я хочу вам обом тільки добра.
— Я вдячна за все, але…
— Гаразд. Роби як знаєш. Я вас не тримаю, у нас вільна країна.
Тітка Роза тоді не знала — нас не відпустили назовсім. Нам дозволили трохи прогулятися. Мабуть, це й досі триває, та тепер мені до цього немає діла.