— Я допоможу.
Джейк і Брекстон підводять Луїса, китаянка підставила плече Едові. Ну от, умієте ж поводитись, як нормальні люди? То чого було комизитись і змагатися, хто вище насцить на стіну? Така вже в них, багатіїв, вдача.
— А ваша мати, Джейку?
— Хоче — хай іде, ні — то ні.
Слушна позиція. Як же треба було дістати бідолаху, що з усіх синівських почуттів у нього лишилося одне — бажання власноруч задушити неню! Не розумію: нащо народжувати дітей, щоб потім псувати їм життя? Чесніше зробити так, як колись зробила моя мати: не відчуваючи в собі материнського покликання, просто здала мене під опіку держави. У деяких випадках це — найкращий вихід.
— Я нікуди не піду.
Меріон уже очуняла й тепер люто світить одним оком — друге закриває гарненька гематома. Джейк одвів душу. За інших обставин я, може, засудила б його, та я трохи знайома з Меріон — досить, аби аплодувати йому стоячи.
— Ти завжди був нікчемою, як і твій батько, — нікчемою і залишишся. — Меріон тиче у Джейка сухим пальцем з облізлим манікюром. — Жоден з вас не втече, я буду рада, коли вас притягнуть назад. Тоді…
Що буде «тоді», я не чую, бо нагорі гримотять двері. Я чую, як кілька чоловіків спускаються до підвалу. Що, що робити?!
— Негайно назад, у камеру. Я замкну вас, а сама сховаюсь. А коли вони підуть…
Їм не треба двічі пояснювати. От тільки… Меріон.
— Я скажу їм, що ти тут, брудна іноземна сучко, скажу…
— Мамо, якщо ти рипнешся, я скручу тобі в'язи.
Я похапцем зачиняю двері, ховаю ключі в кишеню трупа під сходами, а сама пірнаю за купу якихось ящиків. Мій зір знову вихоплює пилинки в повітрі, а ніздрі відчувають сморід чужих немитих тіл і тютюну.
— Здається, мої люди трохи перестаралися, та все одно…
— Ваші люди, полковнику, мали дочекатись мене.
— Так, сеньоре Монтоя. Це моя вина, я помилився. Наступного разу…
— Отож. І не забувай цього. Наступного разу не буде, затям собі.
Я бачу їх. Двоє чоловіків у цивільному, охоронець у камуфляжній формі. І всі вони озброєні. Чорт, що відбувається? Яка накладка! Якщо вони мене тут знайдуть, нам усім буде непереливки. І я досі не знаю, заради чого було заварено таку кашу.
— Її так і не знайшли?
— Ні. Кілька трупів охоронців було навколо будинку. Схоже на роботу великого ягуара.
— «Схоже» чи то справді був ягуар? Хесусе, ти де?
Значить, того хлопця, що спочив під сходами, звали Хесусом? Добре мені діло… Утім, різниці немає. Зараз вони його знайдуть.
— Що за чортівня! Хесус мертвий!
Той, що його називали полковником, схилився над трупом. Ключі в нього в кишені, хлопче. Мене тут немає, зовсім. Чому мені не страшно? А мені не страшно.
— Ключі на місці. Схоже на серцевий напад.
— Не верзи дурниць. Цей хлопець не знав, з якого боку в нього серце!
— Та серце знало. На жаль, так буває. Він цілісінький, жодних пошкоджень, просто помер.
— Давай ключі. Що тут відбувається?! Ти отримуєш гроші не за те, аби моїх людей розривали ягуари.
Я чую, як гримотить замок. Вони зайшли до камери, охоронець лишився за дверима. Я тихенько підкрадаюсь до нього, ось він мене помітив, очі його лізуть на лоба — пізно. Ніж, надійний старий ніж устиг стати продовженням моєї руки, а жало його так давно не пило крові…
— Де дівка, я вас питаю?! Якщо не будете говорити, я почну вбивати цих людей, і тоді ви…
Скажений Педро захлинувся кров'ю — я вцілила ножем йому в потилицю. Чорт, не встигну вбити того, другого… Що це таке? Хтось про нього вже подбав. З темряви виринає напівгола індіанка, яку я лишила спочивати нагорі.
— Тобі треба поспішати, Койє.
Усе сталося тихо, ніхто нічого не чув… У гаражі, мабуть, є машина, та й телефон тут знайдеться. Треба вибиратися звідси.
— Швидко всі нагору.
Вони мовчки слухаються. Трупи мальовничою групою розташувалися на підлозі. Імовірно, небіжчик Педро вважав себе безсмертним. Усі ці багатенькі хлопчики та дівчатка, награбувавши грошей і дорвавшись до влади, наміряють собі два віки й поводяться відповідно, а потім страшенно дивуються, коли виявляється, що це не зовсім так. Що ж, тут нічого не зміниш, смерть — це найбільша остаточність.