— Хуаніто, проведи гостей до кімнат. Друзі, вас забезпечать усім необхідним, якщо знадобиться ще щось — ми до ваших послуг.
Вона не бачить нас. Вона хоче, аби ми швидше пішли, перестали стовбичити і заважати їй радіти поверненню сина. Луїс таки свиня: маючи таку матір, вештається джунглями й наражається на небезпеку! Як добре, що я його не вбила тоді, в печері. А я ж була на волосину від того — така я була розлючена.
Ми з Едом заходимо до кімнати, і я розбираю сумку. Багато прання, інструменти треба привести до ладу, трофеї приховаю поки що, а тепер — купатися, бо Ед уже там.
— Посунься трохи, розсівся, як король на іменинах.
— Торі!
— Нема чого дарма розводитись. І віддай мені шампунь.
Я хочу одного — лягти й спати. Та під лагідними струменями води тіло мене зраджує — я засинаю. Крізь дрімоту я бачу, як Луїс з Едом витягують мене з води, та мені вже байдуже. Більше я нічого не пам'ятаю.
І ось я сиджу на ліжку з дурним виглядом і міркую, що ж тепер діяти. І де, цікаво, мій одяг? І чия на мені сорочка? А головне, як я в ній опинилась і що тут робить Ед? І де Луїс, що спав поряд, — он подушка зберігає слід від його голови, і запах… Чого ми втелющилися всі в одне ліжко?
Я тихенько підводжуся. Ед спить сном праведника, а мені вже досить. От тільки одяг… Я ж точно пам’ятаю, що тут роздяглась, кинула ту ганчірку в крісло і пішла до ванної. То де все поділося? Гаразд, це не суттєво, — ця сорочка довга й цілком пристойна. Я прочиняю двері. Звуки будинку огортають мене. Я бачу найменші тріщинки в старих, потемнілих від часу панелях. Он щось говорять служниці, тепер хтось грюкнув стільцем, пахне перцем і якимись парфумами…
Я рушаю коридором. Власне, я не знаю, що шукаю, але ж маю щось робити. Не можна ж просто сісти й сидіти, чекаючи невідомо чого. Десь має бути Луїс, та й решта теж. Може, вже щось відомо про те, що з нами сталося, хтозна. Цікаво, котра зараз година?
— …невідомо. Але ви впевнені, що ніхто вас не помітив? — голос жіночий, молодий і холодний, як гірський струмок. Він чомусь видається мені знайомим. Говорить панянка англійською з каліфорнійським акцентом.
— Звичайно. Ця машина з пральні, я подзвонив додому — і мати все владнала.
— Звичайно. Ваша мати владнає що завгодно, в цьому я не сумніваюсь. А от чи все ви мені розповіли?
— Так, звичайно.
— А мені здається, що ви щось приховали. Містер Брекстон розповів про ваше незвичайне татуювання…
Я вирву Брекстонові язика, по міліметру! Значить, біля нас уже заходилися спецслужби. Добре, що я про це знаю. Послухаю ще.
— Татуювання? Он ви про що! Але яке це має значення? Їх зробив шаман одного племені, ми допомогли їм. Власне, Торі прийняла складні пологи, а славу розділили на трьох, от і все.
— Усе? А браслет міс Величко?
— Він був у неї, коли ми зустрілися. Вона сказала, що то — родинна реліквія, її талісман. А в тій ситуації нам були потрібні всі на світі талісмани, ви ж розумієте.
— Звичайно, звичайно… Тоді як ви поясните вашу блискучу перемогу над Педро Монтоєю та його охоронцями?
— О, просто так вийшло. Власне, що ви хочете нам інкримінувати? Ми захищались, от і все.
— Але, зі слів місіс Гікслі, вони не виявляли ворожих намірів.
— Он як! Це вона так вважає? А як би ви вчинили, якби вас узяли в полон і лупцювали в підвалі? Ви хочете інкримінувати нам убивство? Тоді вам доведеться пошукати трупів.
— А їх ніхто вже не знайде. А якщо й знайде, причину смерті визначити буде нелегко, якщо взагалі можливо, так? Хижаки, птахи, клімат… Гаразд, облишмо це. Скажіть, пане Домінґес, чому ви одразу не зв'язалися з нами?
— А хто гарантував, що ваші люди не нашкодять своїм втручанням? Я й зараз сумніваюся, чи правильно ми чинимо.
— Так, звичайно… Гаразд, це почекає. То коли я можу поговорити з міс Величко і містером Краузе?
Я тихенько йду назад до кімнати. Треба розбудити Еда і все йому розказати. Добре, що мій слух так загострився, бо тут такі стіни й двері, що хоч із гармати стріляй, ніхто не почує.
— Де ти була?!
— Тихо. Слухай сюди.
Ед розумний хлопець, усе одразу втямив. Шкода, що я не чула всієї розмови. Вочевидь, наші пригоди у Віль-Таені Луїс залишив при собі, і це дуже мило з його боку.
— Хтось іде. — Ед штовхає мене на ліжко. — Удаємо, що спимо.
Я чую, як відчиняються двері. Мене чомусь душить сміх. Гарний маємо вигляд, лежачи отак. А ще коли втрьох… Служниця, мабуть, знепритомніла з переляку. Господи, чому всі люди думають тільки в одному напрямку? Хоча кохатися втрьох — це має бути цікаво. Шкода, що я не ризикну цього перевірити.