— Вони ще сплять, бачите?
— Але минула доба. Може, час їх розбудити?
— Торі була така виснажена, що й до ліжка не дісталася, заснула у ванній. Ми з Едом ледве дали їй раду.
— Он як?!.
— У вас брудні думки, агенте Бартон.
— Вибачте. Я нічого поганого не мала на увазі.
— Я не вважаю, що секс — це погано. Але між нами цього немає.
Десь я вже чула це. Ну так, звичайно. Коли ми влаштовувалися на ночівлю у Віль-Таені, щось таке було. Схожа розмова. Треба було залишитися в джунглях. Їхні закони прості й зрозумілі, а тут, серед цих так званих цивілізованих людей нас іще, чого доброго, звинуватять у вбивстві тих недолюдків. Не виявляли вони, бач, ворожих намірів! То чого вештались лісом зі зброєю в руках? Теж мені червоні шапочки знайшлися!
— Розбудіть їх. У нас обмаль часу.
— Гаразд. Я розбуджу Еда, а Торі хай ще поспить. Вона втомилася просто пекельно.
— Добре.
Хлопці як із нот розігрують сцену побудки. Молодці мої Сінчі, нічого не скажеш. А я поки що полежу і трохи подумаю. Мені зараз є про що подумати. Що маємо тепер діяти? Треба подзвонити тітці Розі… А ще — я хочу повернутись назад. Джунглі кличуть мене, їхня пісня бринить у моїх вухах, пальми вітально махають мені зеленими долонями. Навіщо мені все це? Я повернулася б туди, бо там моє місце. А тут мені все чуже, хоч тут, зрештою, теж джунглі. І закон, якщо відкинути все словоблудство, теж один: виживає сильніший.
Я сідаю на ліжку. Ага, онде одяг, попід стіною, на диванчику. Новісінькі джинси та кілька майок на вибір. Гадаю, ця, з блискучими камінцями, підійде.
— Ти прокинулась? — Луїс роздивляється мене просто нахабно.
Ну, якщо я вже стою вдягнена, то вже ж прокинулась! Дурне запитання!
— Я хочу їсти.
— Ходімо. Якраз час обідати. Тут з тобою дехто хоче поговорити.
— Он як? Хто?
— Жінка з вашої федеральної служби. Вона прилетіла вчора ввечері і встигла поговорити з усіма, крім тебе. Ходімо, я вас познайомлю.
— Я не хочу з нею говорити.
— Торі!
— Я не хочу. Луїсе, звідки ти знаєш, що вона з тієї служби? Кому ти дзвонив?
— Не я. Моя мати все влаштувала.
— Усе одно. Я нічого їй не скажу. Знаю я тих федералів! Чекай, вони ще нас звинуватять, скажуть, що ми не мали права захищатись, а мали додзвонитися до них і ждати з моря погоди.
— Тоді просто ходімо обідати.
— Обідати підемо, а та лярва хай іде під три чорти.
— Її вже запрошено до обіду.
— Маю надію, вона вдавиться маслинкою.
— Господи, Торі, яка ти зла!
— Атож. Нам треба було залишитися там.
— Я весь ранок про це думаю. Ти знаєш, що проспала більш як добу?
— Для мене це не рекорд.
Він притискає мене до себе, наші вуста зустрічаються. Добре, що я встигла почистити зуби.
— Торі!
— Не треба цього — поки що, добре?
— Як скажеш.
Ми йдемо до їдальні — довгим коридором, повз двері. Мабуть, це крило саме для гостей, бо я бачу, що все то спальні.
— Це кімнати для гостей, років десять тому їх переобладнали, і тепер вони такі, як ти бачиш, з усіма зручностями.
— Так, мені подобається цей будинок.
— Ти можеш жити тут, скільки забажаєш. Хоч усе життя.
— Усе життя — це може бути дуже довго, а може — зовсім трохи. Я не хочу, аби моє життя було коротким, та довго на одному місці теж не всиджу — бачиш, яка розбіжність виходить?
— Але час від часу треба десь прихилити голову?
— Я подумаю про це, добре?
— Лише подумаєш?
— Так, поки що. Власне, я вже була колись заміжня.
—І що?
— Нічого доброго. Я нудилася, він гуляв. Усе було пристойно — зовні, розумієш? Ну, як це заведено в нас: аби все мало пристойний вигляд, і немає значення, що на споді бруд і мерзота. А коли я подала на розлучення, він захотів трохи моїх грошей — у мене є гроші, я тобі не казала?
— Для мене це не має значення.
— О, він спочатку теж так казав. А потім значення з'явилося. Мені допомогла тітка Роза. Кенні отримав дулю з маком, а я — волю. Тоді я й завіялась до Африки — подалі від добропорядних громадян.
— Навіщо ти мені це говориш?
— Щоб ти це знав і подумав, чи ти справді хочеш мати справу з перекотиполем. Я не вмію сидіти на місці.
— Ед подобається тобі, так?
— Так само, як і ти. І мене це чомусь не напружує. Почекаймо, Луїсе. Якось воно владнається.