Він цілує кінчики моїх пальців. Господи, яка романтика! Ну визнай, Торі, ти ж саме цього завжди хотіла!
— Тут їдальня, заходь, прошу.
Кімната велика й світла. Меблі з якогось світлого дерева, багато квітів. Вони вже всі за столом. Луїсова мати сидить на місці господині, мене садовлять поруч.
— Мамо, це Торі.
— Я зрозуміла. Я — донья Естела, мати цього шибеника. Як вам спалося, люба?
— Чудово, дякую за турботу.
— Що ви, яка турбота! Мені страшенно приємно клопотатися вами, Луїс так рідко з’являється, а я сама та сама… До речі, познайомтесь. Це — міс Бартон із вашої федеральної служби. Вона займається розслідуванням того жаху, що стався з вами.
Вона приблизно мого віку, тільки міцніша. У неї витончене обличчя, світле волосся зібране на потилиці. Надзвичайно красива жінка, щось є в ній таке… Навіть не знаю. Щось.
— Дуже приємно. Торі Величко.
— Керстін Бартон. Взаємно.
Голоси в нас схожі. Цікаво, чи ще хтось це помітив?
— Давайте обідати. — Луїс припиняє мовчанку, що запала. — А я сидів і думав: чи я збожеволів, чи вони й справді трохи схожі?
— Я одразу помітив. — Брекстон сам не свій, якщо не докине й собі. — Може, ви родичі?
— Виключено. Я народилась далеко звідси, в Україні.
Я бачу, як смикнулась Керстін Бартон. Чортовиння якесь.
— А ви, міс Бартон?
— О, я з Сан-Дієґо!
— А де це — Україна? — Меріон активно жує. У бабці пороху ще на трьох стане. — Це в Азії?
— Ні. — Джейк розглядає вино на світло. — Гарне вино, дуже. Це арманьяк? Звичайно ж. Україна межує з Росією, Польщею і ще кількома країнами. Досить велика і страшенно корумпована країна.
— Он воно що! — Меріон всміхається. — Що ж, бувають такі збіги.
Бувають, звичайно. Я перезираюся з Едом і Луїсом, що сидять поруч. Я знаю, що бувають збіги обставин. Можливо, те, що ми всі, саме в такому складі, опинились на тому літаку, було збігом, я можу це допустити — принаймні теоретично. Але в такі збіги я не вірю.
12
Я йду садом. Мені треба трохи подумати, тому я втекла сюди. Ще коли ми жили в старої Левін, я завжди тікала до саду. Мені здавалося, що дерева дають мені силу, заспокоюють, тому я завжди тікаю під їхній захист — завжди, коли мені непереливки.
Я пам'ятаю, коли Гарольд сказав мені, що одружується. Отак спокійно, наче щось буденне. Просто сказав:
— Родина хоче, аби ми з Дженною побрались.
— Родина? А ти?
— За два тижні в мене весілля. Гадаю, ти теж можеш прийти.
— Он як? Надішли мені запрошення.
— Добре. Куди сьогодні підемо?
— Поїдемо кататися на яхті.
Він узяв мене за руку. Я досі пам'ятаю, яких зусиль мені коштувало пережити той вечір. Він не помітив. Він нічого не помітив. Я не хотіла, щоб він бачив, як розбилося моє серце — на молекули розлетілось. Я тоді тільки-но вступила до інтернатури. І я вже досить тривалий час перебивалася поміж ними, аби навчитися ховати себе за посмішкою.
Я гадала, він кохає мене. Тому що я його кохала. Не знаю, це так банально звучить, але відчуття зовсім не банальне, хай йому грець. А ще він думав, що між нами нічого не зміниться. Що його одруження — просто формальність, поступка родині — і все. Я лишилася для них чужою, я не становила підходящої партії ні для кого з їхнього середовища. І Гарольд вирішив, що Дженна у своїй закоханості буде найменшим злом, не стане його надто обтяжувати, тож між нами все залишиться, як було.
От тільки я так не думала. Та він не знав. Він думав, що добре знає мене, але не знав. На його весілля я не пішла, чим знову обурила родину: «Невдячне дівчисько, і це після того, що ми для неї зробили!» А коли він прийшов, аби запросити мене на вечерю… він скучив, я бачила, але тим солодше мені було відмовитись. Я вирішила віддати його Дженні.
Бачили б ви його здивування! Я тоді точнісінько так стояла в саду — в іншому саду. І просто сказала йому:
— Хіба я тобі не казала, що не зустрічаюся з одруженими чоловіками?
Це для нього стало шоком. Любий Гарольд думав, що… Яка різниця, що він думав. Я тоді поринула в роботу, а іноді годинами сиділа, притиснувшися спиною до старого клена — зовсім такого, як у нашому старому дворі. Там, де ми жили колись, де був білий цегляний триповерховий будинок, де була Наташка. І де я теж була, бо тут мене немає. Я пішла і грюкнула дверима. А Гарольд… Він просто загнав мене в куток. Той клен узяв собі мій біль — не весь, але частину. Саме ту, що була для мене заважка. Решту я змогла витерпіти сама.