Чиїсь дужі руки хапають мене за плечі, вигинають мене — що це таке, Господи? Ніж входить у моє тіло так холодно й жорстоко… і так боляче… Так боляче! І я нічого не вдію. І очі Та-Іньї повні сліз, вона торкається мого волосся. Я знала, що ми зустрінемось, та не знала, що так скоро. Шкода. Так шкода. Я ще не всі дороги витоптала, я… Немає значення, бо ось вона, Та-Іньї, бере мене за руку. Та я не можу підвестись.
— Ще не час. Я скажу тобі, коли, — сльози в її очах, такі холодні, капають на мої груди. — Я скажу тобі, коли.
— Та-Іньї!
Я пливу, пливу кудись — не час? Що — не час? Не знаю. Тільки зелений присмерк закриває мені обличчя. Тільки блакитні очі хижого кота дивляться на мене співчутливо й розпачливо.
— Торі! Ні, Боже ж мій, Торі!
— Містере Краузе, тримайте себе в руках. Вона жива.
— Це ви! Ви з вашими клятими іграми! Ви підставили її, це вона замість вас дістала ножа! Ви не мали права так чинити!
— Так. Мені шкода. Я не знала, що так станеться.
— Тепер знаєте. — Луїс оскаженів, я чую. — І якщо ви думаєте, що вам це зійде з рук, то помиляєтесь. Я життя покладу, аби дістати вас — де б ви не були, агенте Бартон.
— Гадаю, вам краще заспокоїтись. Думаю, з міс Величко все буде гаразд. Я викликала літак, її переправлять до нашого центру й лікуватимуть.
— Ні. Вона лікуватиметься в нашій лікарні.
— Містере Домінґес, це небезпечно для неї. Ви не пригадуєте нічого? Саме вона вбила місцевого кокаїнового короля. Зрештою, ви можете полетіти з нею.
— Гаразд.
Летіти? Куди летіти? Я не хочу на літак, нізащо в світі! Я маю їм це сказати, доки вони… Чорт, як мені боляче!
— Еде! — його ім'я коротше, хай Луїс вибачає. — Ні!
— Тихо, люба, все буде добре, ось побачиш!
Нічого не буде добре. Якщо ми втрьох сядемо на той літак, нічого не буде добре, ніколи. Але я не можу йому це пояснити. Я просто знаю: це пастка. Велика пастка на великих котів.
Я періодично провалююсь у темряву, але десь краєчком мозку усвідомлюю: я вже в літаку, Ед тримає мене за руку. Як лікар я розумію, що поранення смертельне, ніж увійшов у груди, пробивши легені, та я чомусь іще жива. І біль трохи відпускає мене. Я вже можу чути окремі голоси, от тільки літак дуже гуде. Та все одно розмова долітає до мене, і я стаю непомітна, як міль.
— Ні. Тату, я везу їх трьох. Так, зможемо. Чорт забирай, я не знала, що так станеться! Ні, тут щось дивне відбувається, по приїзді сам побачиш. Так, мертвий. Гадаю, вона знає. Гаразд.
Якби мотор літака так не ревів, я б почула й того, в телефоні, а так розмова така собі, половинна. Але з того, що я почула, можна зробити висновок: ми летимо в пастку. Де Луїс?
Ед здригається і схиляється до мене. Він зовсім поряд, і мені це подобається.
— Де Луїс?
— Тут. Зараз прийде.
— Нам треба тікати.
— Торі, ти поранена!
— Скоро зі мною все буде гаразд. Пам'ятаєш, хлопці Педро поламали тобі руку? За скільки вона зрослася? За кілька годин. Ми змінились. Я незабаром буду в порядку. Треба тікати звідси. Якщо хтось із цих зрозуміє, що ми змінилися, нас не відпустять. Нас розкладуть на мікроелементи, ми просто зникнемо. А вони зрозуміють, бо доки ми долетимо, рана моя хай не повністю, але загоїться. Треба тікати.
— Як ми це зробимо?
— Побачимо. Та в мене є план.
Я знаю, що в нас усе вийде. Весь світ — просто великі джунглі. Та-Іньї дала нам силу, природи якої ми не знаємо. І ми переможемо, бо сильніші перемагають. Ми збережемо в таємниці нашу силу. Ми мусимо мовчати, якщо хочемо вижити. Бо ми тепер навіть не білі, а зелені ягуари в натовпі.
Літак торкнувся землі, побіг смутою, я чую, як шелестять, розлітаючись, камінці. Гадаю, наші супутники не чекають жодних несподіванок. Тим краще. Сюрприз!
Мене вантажать у санітарну машину, Еда садовлять в іншу, Луїса — окремо. Добре, зустрінемось пізніше. Дверцята санітарної машини легко клацають, я крізь вії бачу здорового хлопця, що ладнає голку, — хоче вколоти мене, маніяк. Не люблю, коли мені псують шкіру.
Машина рушає. Я відчуваю, як хлопець прилаштовує до мене холодні давачі. Ось його погляд зупинився: його зацікавив малюнок на моєму плечі. Він торкається його пальцями. Дарма витріщаєшся, хлопче. Гадаю, ми від'їхали досить далеко, аби мені можна було оживати.
— Як вона, Волтере? — це передавач у нього на голові. Тоненька дужка навушника. Прогрес, чорт забирай!