— Поки що жива. Здається, стабільна.
— Пильнуй. Ця дівчина потрібна мені живою. — Керстін Бартон, а навіщо я тобі жива? — Ти зрозумів?
— Так. Це ж моя робота, зрештою. Гадаю, вона протримається. Прокол стався?
— Заткни пельку!
Він хитає головою. Йому, мабуть, цікаво, яким чином я досі жива та стабільна. Мені це теж цікаво.
— Що?..
Я не вб'ю його. Він не ворог, він просто собі… випадковий перехожий. Тому я його не вб’ю, а тільки оглушу. Отак, дорогенький, відпочинь трохи. Тепер водій. Вони не посадили охоронця — навіщо? Адже я майже труп! Отут помилочка. Прокол, як казав той здоровань. Керстін, у мене для тебе сюрприз. Знати б іще, де ми перебуваємо.
Я спиняю машину й визираю у вікно. Якесь місто, але яке? Уявлення не маю. Просто місто, вони для мене всі схожі між собою, як близнюки. Ззаду гальмує машина. Думаю, це група підтримки. Що ж, та машина підходить для мене краще, ця занадто примітна. Ось під сидінням моя сумка — хтось поклав її до салону разом зі мною. Хто б це не був, я вдячна за турботу.
— Щось сталося?
Парубійко зазирає до машини, та нічого не бачить. Давай, відчини дверцята й залазь, розважимось.
— Волтере, що трапилося?
Він уже немолодий, та все одно не вельми обережний. Я посилаю його в нокаут, потім зриваю з себе бинти, перевдягаюся в чисте. Рана ще сочиться кров'ю, та це вже дрібниці. Тепер я можу йти. У тій машині є ще хтось, мені треба викурити його звідти. Я стрибаю на асфальт. Бейсболка водія закриває мені пів-обличчя. Може, він там не зорієнтується, а я тим часом…
— Що вам…
Нічого мені не треба. Усі хоробрі спецагенти зараз відпочинуть. От і добре, я його трохи посуну, а потім десь висаджу. Машина шугонула вперед. Я мушу знати, де перебуваю. Я мушу тікати від них. Я хочу назад, туди, де в зеленому вогкому присмеркові танцюють настирні сонячні промені. Я чужа тут, у цьому кам'яному мішку. Я скрізь чужа. А ще я маю подзвонити тітці Розі.
— Ви де, хлопці? Гей, прийом, де ви? — лунає голос із навушників.
Тутечки один, а решта залишились позаду. Укуси себе за вухо, Керстін Бартон.
— Хтось мене чує? Прийом.
Ну, я чую. Полегшало? Усе це просто смішно, дитячі ігри в солдатиків. Ти спритна, Керстін, та я спритніша.
Наразі я пізнаю краєвид. Це Квінс, чорт забирай, мені поталанило! Я можу дістатись до тітки Рози за годину. Цікаво, як там справи в моїх Сінчі?
— Торі Величко, ти найбільша ідіотка з усіх, кого я зустрічала.
Це знову лунає з навушників непритомного типа. Он як! Лається, зараза. Слабко віриться, що ти, кралечко, спілкувалася все життя виключно з геніями. Гадаю, ідіотів вистачало, а мене ти просто неправильно зрозуміла.
— Візьми навушники, чорт тебе забирай!
І не подумаю. Ще б чого! Ти мені не подобаєшся, та й говорити нема про що. Я поїду до тітки Рози.
— Торі, не дурій. Куди ти поїдеш у такому стані? — о, вже починається душевна розмова. — Ти не розумієш. Твоє життя в небезпеці, ти й сама не знаєш, у якій. Поговорімо. Візьми навушники, чортова кретинко!
Ну от. Ненадовго ж її вистачило. Отут я пригальмую й піду собі, а ти кричи, доки не луснеш. Цікаво, що вони роблять у Нью-Йорку? Давно я тут не була, та не впізнати Квінсу неможливо. Як і все інше в місті Великого Яблука. Іншого такого у світі немає. Я прожила тут кілька років. Усяке тоді траплялось, та тепер це не суттєво, бо я йду порожньою вулицею, незатишні розмальовані будинки закривають небо, а моя душа прагне спокою. Я втомилась і хочу помитися. І подзвонити.
— Розо, це я.
— Віко! Звідки ти дзвониш, люба?
— Я недалеко.
— Ти навідаєшся?
— Так. — Щось негаразд, але що? — Розо, щось трапилось?
— Ні, просто я чекала, що ти подзвониш раніше, я хвилювалась… Гарольд переказує тобі вітання.
— Дякую. Я приїду, чекай.
Щось трапилось. Ми не згадували про Гарольда вже гай-гай скільки років. Чому вона говорить про нього? Може, вона хвора?
Таксі летить вулицями. Ось знайома вулиця, великий будинок. Стара Левін лишила його нам — ми дізналися про це надто пізно і нічого вже не змогли виправити. Тітка Роза мусить бути тут. Вона завжди тут, вона любить цей будинок.
— Розо!
Мій голос відлунює в просторому холі. Я біжу сходами нагору. Розина спальня там, де й була. Навіть отримавши у володіння цей будинок, вона не поміняла спальні. Так само, як і я. Чому тут порожньо?
Вона лежить у ліжку. Чому? Адже зараз день! Вона ніколи не любила залежуватись. Біля вікна стоїть якийсь чоловік, та мені до нього байдуже.
— Розо!
— Ти таки прийшла… Я знала, що ти прийдеш.
Вона бліда й виснажена. Мабуть, довго хворіє, я помічаю деякі характерні ознаки, та не хочу вірити.