— Розо, що з тобою?
— Нічого, це минеться. Іди до мене, люба.
Я притуляюсь до неї, її руки так знайомо пестять мене, перебирають волосся… Як я скучила! І як я могла так довго не приїздити, егоїстка чортова?! Що з нею таке?
— З тобою трапилося щось погане, Віко?
— Мабуть, так, — цей чоловік біля вікна заважає мені, я хочу, щоб він пішов. — Ви лікар? Ми можемо поговорити з нею наодинці?
Він вражено дивиться на мене. Чого витріщився? Він літній, високий і кремезний, трохи лисуватий. Де я могла бачити його?
— Я так змінився?
Гарольд. Чорт забирай, це ж Гарольд, власною безсоромною персоною!
— Так, змінився.
— Ти така сама прямолінійна. Я…
— Хтось пояснить мені, що тут у вас трапилось?!
— Нічого. Віко, не турбуйся мною.
— Нічого — це коли нічого. Розо, на що ти хворієш? Де історія хвороби? Чому ти не в лікарні?
Вона якось безпомічно посміхається, та я вже набачила папери. Так, що тут? Операція?!
— Чому ти мені не сказала?
— Не хотіла турбувати. Усе вже позаду люба. Гарольд опікувався мною, я видужую. Я вже встаю, щоправда, потроху, та в моєму віці це нормально, мені ж уже шістдесят чотири, не до молодості йдеться.
Гарольд. Ми не бачилися… скільки? Дванадцять, ні, одинадцять років. Тоді йому було тридцять вісім, а зараз… Усе одно. Він не мав права перетворюватись на такого опасистого дядька. Він був стрункий і красивий, він був, як вітер, голосний і сміливий, стрімкий, а тепер… Зрештою, мені вже все одно. Він і тоді не був мене вартий.
— Що трапилось, Віко?
Я знесилено сідаю на підлогу. Щось трапилось. Зі мною, з нею, з Гарольдом — з усіма нами щось трапилось, от тільки зараз я це усвідомила. Цілий шмат життя пройшов повз мене, доки я блукала світом. А тітка Роза чекала на мене в цьому будинку. Як їй тут велося? Я не знаю.
— Віко, я знаю, про що ти думаєш. Не смій звинувачувати себе, чуєш? І я негайно хочу знати, що трапилось. Сідай, Гарольде, не стовбич.
Він дивиться на мене з якоюсь пронизливою тугою. Що ти бачиш, Гарольде? Життя мене тіпашило, як баба коноплі. Усі ми змінились. Але мені зараз непереливки. Бо Керстін Бартон прийде по мене, можливо, навіть скоро. І тоді мені доведеться вбити її. Я не хочу, щоб тітка Роза бачила це.
— Розповідай. — Гарольд уважно розглядає мене. — Давай, погана дівчинко, починай каятись.
— Замовкни, Гарольде. Ще й ти мене чіплятимеш.
— Значить, справи дійсно погані. Торі, ти повинна розказати. Я допоможу.
Мені нема куди відступати. І я хочу розказати їм — бо вони єдині люди на землі, які люблять мене тільки тому, що люблять. І сприймають мене такою, як я є. Я знаю це.
Я покарала тоді Гарольда тим, що покинула його. Я знала, що він ніколи не перестане любити мене, — і покарала його, лишивши наодинці з Дженною. Бо я його знала, по-справжньому. Але все минулося, давно припало пилом. Усі рахунки зведено, принаймні старі рахунки.
— Господи, Віко! Я знала, знала, що ті мандри нічим гарним не закінчаться! Що ж тепер діяти? Невже ті люди посміють торкнути тебе? Гарольде, треба негайно найняти адвоката, треба…
— Спокійно, Розо. Тобі не можна хвилюватись.
— До чортового батька хвилювання! Як вони посміли таке вчинити з моєю дитиною?! Яке вони мали право?!
— Адвокат тут не допоможе. — Гарольд задумливо тре підборіддя. — Жоден адвокат не полізе в справи спецслужб. Нам треба заховати її, причім зробити це просто зараз. Торі, ти влипла в таку неймовірну історію, що ніхто, крім нас, у неї не повірить. А де ті двоє?
— Не знаю. Ми домовились зустрітися, як ні, то піду їх шукати.
Це мені не вперше. Зовсім недавно я витягла їх обох із такої халепи, що аж! Маю надію, це не перетвориться на традицію.
— Гарольде, що ти пропонуєш?
— Вона мусить поїхати з країни, доки все вляжеться. У мене є… знайомі, багато де. Я дізнаюся, що відбувається, і якось уладнаю справу. Нічого, Розо, залагодимо. От тільки… Торі…
— Що?
— Я був дурнем, знаєш?
— Так. Я знала, що ти шкодуватимеш.
Як добре, що все тоді так сталося! Зараз я була б дружиною цього абсолютно чужого чоловіка, такого передчасно постарілого і нудного, як Тора. І я б тоді не змогла багато чого. І не зустріла б Та-Іньї. Й Еда, й Луїса. Моє життя котилося б налагодженою колією — нудно й огидно добропорядно.
Якась машина гальмує перед будинком.
— Розо!
— Вони не посміють, Віко! Я не віддам їм тебе!
— Не хвилюйся, Розо. Усе буде добре, побачиш. Я сама поговорю з ними.