— Ви повинні повернутись до Софії.
— Ні.
— Розумію, — його очі так близько. — Затяте дівчисько, ти не вмієш прощати людям їхніх помилок? Софія помилилась, коли так повелася з тобою. Вона це визнає. І вона страшенно шкодує про це.
— Це вона послала тебе?
— Якби вона дізналася, що я приїхав сюди й говорю тобі такі речі, вона б мене в Гудзоні втопила — власноруч. Просто я… я прихильний до неї, вона, звичайно, стара ядуха, але ж і не приховує цього, а це вже чогось варте.
— Мені це не цікаво.
— Ви повинні до неї повернутись, вона дуже самотня. І вона любить Розу. Власне, тебе вона теж любить, просто усвідомила це надто пізно. Невже ти аж така затята? Так не можна.
— Мені начхати. Я не хочу туди повертатися.
— Невже тут тобі краще?!
— Так. Ніхто мені не наказує йти до гостей, коли я хочу грати в лото. Ніхто не лізе в мої справи. Ніхто не гримає на тітку Розу. Я роблю те, що вважаю за потрібне. І я не потребую опіки всієї вашої рідні — принаймні такої опіки. Я й досі ще не єврейка, і ніколи не буду нею, а вам усім важко це терпіти. Я доросла людина, я сама знаю, що для мене краще.
— Ти вивчила це напам'ять?
— Ні, це імпровізація. У мене достатній словниковий запас, аби не вчити напам'ять того, що збираюся сказати, второпав?
— Погана дівчинка.
Він схиляється до мене, я відчуваю його теплі поцілунки. Я хочу, аби це тривало… але не хочу, щоб він розумів, що я так хочу…
— Ти ж розумієш: ви з Розою завжди будете членами Родини, подобається тобі це чи ні. Як ти думаєш, чому в такому місці оце лише вперше ти стала жертвою грабіжника?
— Нестала.
— Так, вибач. Я просто замилувався. Але чому тільки сьогодні? Я тобі скажу. Тому що…
— Я не хочу цього знати. Мені начхати на вашу родинну мафію, хоча я вважала, що тут є тільки італійська коза ностра.
— Он як? — Гарольд сміється. — Ти помилилась. Добре, не будемо поки що про це. То ви не повернетесь?
— Ні.
— Софія виписала чек для університету — тобі треба вчитися.
— Хай встромить його собі в зад.
— Вона його вже надіслала, чек депонували.
— Що ти від мене хочеш, Гарольде?
— Багато що. Власне, я хочу тебе — всю, до краплини, маленьке чудовисько. Але вам доведеться повернутись.
— Ні.
— Господи, твоя воля! Яка ж ти вперта! Через тих ляльок ти вдарила Софію в найболючіше місце, знаєш? Вона стала страшенно самотня, коли ви поїхали.
— Отож.
То не через ляльок. Або не тільки через них. Просто в мені тут знову прокинулось бажання робити людям боляче — у відповідь. Я знала, що Софія любить нас, принаймні тітку Розу. Тому я покарала стару Левін, пішовши з її дому. Я залишила її наодинці з її грішми, оборудками й натовпом родичів, котрі чекали спадщини. Ми були єдиними, хто не чекав її смерті, нам із тіткою Розою таке й на думку не спадало. Тому саме ми отримали все, до останнього цента. То була така її помста мені — аби мене гризла совість. Та стара не знала мене. Я не була перед нею винною, тож і совість мене зовсім не гризла. Нам довелося повернутися в цей будинок — через рік, коли вона померла. Того самого вечора на цьому ліжку я кохалася з Гарольдом — уперше.
Відтоді я люблю цю кімнату, і це ліжко теж люблю. Я розділила своє життя на дві частини — з Гарольдом і без нього. Обидві були однаково непоганими, і лише посередині було оте — «За два тижні в мене весілля», але той епізод я вирізала й викинула. То був непотріб, просто жорстокий урок, без якого я б чудово обійшлася. Кен уже нічого не додав до нього, навіть на це він був не здатен. Тому про Кена я забула одразу по тому, як вийшла із зали суду, а от Гарольд… Чорт забирай, усе минулося.
— Це якесь збочення, знаєш?
Вона сидить на краєчку мого ліжка, підібгавши ноги. Отак, у моїй сорочці, незачесана й напівсонна, вона видається беззахисною та неприкаяною. Та я знаю, що це не так. Учора ми одна одну мало не вбили. І якби не тітка Роза, я б уже загребла її труп десь далеко й глибоко.
— Ти мене розбудила.
—І не тільки тебе.
— А, он що тебе гризе! Тебе завидки їдять, Бартон? Не переживай, чоловіків і на твій вік стане.
— Дурепа чортова!
— Від такої чую. Чого ти вчепилася в мене, як чорт у стару грушу? Що, вже всіх злочинців переловила? Ти нічого мені не пришиєш, тому забирайся геть з мого дому.
— Я хотіла з тобою поговорити.
— То говори й вимітайся. Набридла ти мені, Бартон, дивитись на тебе не можу.
— Ти бачитимеш мене щоразу, як зазирнеш у дзеркало.