— Так. Ідіть обоє геть, я незабаром спущусь.
Вони йдуть, а я дістаю свій наплічник. Ось вона, скринька. Зроблена з якогось металу чи що? Незрозуміло. Вона невеличка, кубічної форми, в ній щось є. Та вона закрита, шпарки для ключа я не бачу, вона поцяцькована золотими цвяшками, що зображають зірки. Що за артефакт? А якщо натиснути отут?.. Добре, сховаю поки що. Скринька вщент повна діамантів, найменший із яких каратів отак на вісімнадцять. Згодиться.
У мене в цій кімнаті є схованка, ще з часів, коли стара Левін була жива. Ось, під кахлиною у ванній, зверху стоїть скриня для білизни. Нехай скринька, камінці й дзеркало полежать там, доки я не розв'яжу важливіших проблем.
Їдальню я переобладнала одразу, як тільки ми отримали неждану спадщину Я викинула всі оті темні важкі меблі, обдерла дубові панелі й розбила нудні вітражі. Тепер у нас тут великі венеціанські вікна, оббиті світлою матерією стіни та меблі — легкі й приємні. І квіти, багато квітів. Ніяких реліквій, лише найсучасніші технології.
— Луїс приготував нам національні страви. — Едові очі пестять мене, і я радію тому поглядові. — Торі, ти маєш просто чудовий вигляд. Мем, як ви почуваєтесь?
— Прекрасно, — тітка Роза чомусь страшенно щаслива. — Так багато молодих облич! Старі мають жити поруч молодих, це надає сенсу їхньому існуванню.
— Але ви ще не стара, вам рано про це думати.
— Милий хлопчику, хто тебе навчив лестити жінкам?
Тітка Роза щасливо сміється, а я ладна розцілувати Еда. Мабуть, щось таки є в цьому так званому гарному вихованні. Бач, як Ед підтримує світську розмову!
— Зараз усе буде на столі, піду допоможу йому. — Ед іде до дверей. — Ми вчора відпустили слуг, бо нащо нам зайві очі? Тепер мусимо самі давати собі раду. Дами, не сумуйте, я скоро повернусь.
Він зникає, тітка Роза усміхнено дивиться йому вслід.
— Який милий хлопчик, чи не так, Гарольде?
— Так. Приємний молодий чоловік.
Я йду до вікна. Хай вони там як хочуть, а мені треба подумати. Он Бартон сидить, як статуя фараона, досить мені її, хай забирається геть з мого життя.
— Торі!
Гарольд. Боже, як він змінився! Невже я так само постаріла?
— Що тобі?
— Відповідь леді, нічого не скажеш. Погана дівчинка!
— Ти це завжди знав.
— Так. І завжди кохав тебе.
— Та це не завадило тобі одружитися з тією кривлякою Дженною.
— Я втнув дурницю й пошкодував про це одразу по тому, як нас оголосили чоловіком і дружиною.
— Мені це не цікаво.
— Так. Ти не озираєшся назад, навіть якщо там, позаду, було щось хороше.
— Бо воно вже було, Гарольде. Треба дивитися, що далі буде. Що тобі до мене?
— А ти як думаєш? Скільки років ми не бачились? Ти гадаєш, я забув? За ці роки не було дня, щоб я не згадував усе: твої розпачливі очі, коли ми зустрічали вас із Розою з літака, твою затяту похмурість і зловтішний погляд, коли ти робила чергову капость Сарі, смак твоїх уст, твій тихий зойк тоді, в нашу першу ніч, твій отруйний язичок і безтурботний сміх… Бо ти — найкраще, що було в моєму житті. Ти — це єдине, що варто згадувати, бо тільки ти була справжньою, живою, решта просто ніщо. Ти покарала мене, як покарала свого часу тітку Софію — знала наші вразливі місця й била в яблучко, авжеж? Я потім це зрозумів. Ти знала, що я зануджуся за тобою та зненавиджу Дженну, так?
— Ти це сказав.
— Авжеж, я це сказав, та це правда. Торі, чи ти пробачила мені?
— Я про це навіть не думала, Гарольде. Просто з часом мені переболіло, бо я, чорт забирай, любила тебе.
— Знаю. Але недостатньо, аби лишитися зі мною.
— Ні. Я вирішила, що ти мене не вартий. Ти повинен був переступити через родинні упередження.
— Я не зміг — тоді. А тепер пізно. От я все думав: яка ти зараз, може, я тебе й не впізнаю, може, розчаруюсь, побачивши замість тебе зовсім іншу жінку. Коли Роза захворіла, я допоміг їй — вона не хотіла турбувати тебе. А потім ти влетіла до спальні — така сама, як колись, трохи старша, міцніша, але жива і справжня, кожною клітинкою свого тіла, моя погана дівчинка Торі…
— Припини це.
— Я знаю, знаю. Уже запізно. І біля тебе Ед — о, він вартий тебе, як і той, другий. І котрого б ти не вибрала, не програєш. І мені боляче від цього, бо я сам винен.
— Припини, Гарольде.
Він дивиться на мене з таким розпачем, що мені стає його шкода. Я кохала його колись, та він помер для мене, я так вирішила. Той Гарольд був пронизливий, стрімкий і красивий, та він зрадив мене. А цей — утомлений літній чоловік, і я його вперше бачу. Але мені приємно спілкуватися з ним, хоч він і скиглить, та він живий, є в ньому зараз те, чого не було в тому Гарольді, — якщо я йому скажу, він зможе для мене зробити все. Та тільки мені це тепер не потрібно.