"Крім найпримітивнішої буржуазії!" Звідки такі тембри в цариста Лєонтьєва? Ляпсус? Ні, це його глибоко продумане міркування, тому що десь інде він також пише: "Прийшов час покласти край розвиткові дрібнобуржуазного (отож саме буржуазного. – Д. Д.) ліберального поступу"! [8]. І, знову звертаючись до "слов'янських братів", він із жалем стверджує, що вони за всіма їхніми чеснотами і хибами набагато більші, ніж ми, схожі на європейських буржуа середнього сорту". – "Якщо світ, – читаємо ми у нашого вороже налаштованого до буржуа цариста далі на с. 415, – незабаром скине буржуазну цивілізацію, то тоді новий ідеал людства неминуче візьме свій початок із Росії, від народу, в якого слабше розвинені буржуазні чесноти". Все це звучить як слова Леніна чи Бухаріна, які обґрунтовують світову місію російського пролетаріату тим, що він менше, ніж його західні товариші, пройнятий буржуазною мораллю і відповідними забобонами…
Проте автор послідовний! Якщо "буржуазна цивілізація", яку він так ненавидить, гине, то мусить бути хтось, щоб покласти її до могили. Звичайно, що для Леніна цей гробар зветься революційним пролетаріатом. Для Лєонтьєва – також! Франція була провідним провісником тодішньої буржуазної культури; саме тому, згідно з російськими панславістами, вона мала загинути, само собою зрозуміло, що за допомогою руки пролетаріату: "Якщо для наступної незалежності східно-російського мислення від романо-германського, для переходу на новий, інший шлях культури і державних форм буде потрібно, щоб авторитет романо-германської цивілізації в очах людей Сходу падав дедалі нижче, коли виникне потреба, щоб марновірство щодо тієї цивілізації якомога швидше перетворилося на спрямоване на неї застереження, то хотілося б, аби країна, якій належить ініціатива в модерному поступі, скомпрометувала свою геніальність якомога швидше й остаточно" [9]. Отож нею була б Франція! А оскільки Лєонтьєв написав свій памфлет за часів паризької комуни, то він кличе на допомогу її фригійську шапку, яка насунеться на вежі собору Паризької Богоматері, що мало б сповістити про остаточну смерть буржуазного світу. Звичайно, було б ще краще, коли б Париж з його "буржуазними" церквами і парламентськими будівлями загалом зник з поверхні землі; а оскільки це не цілком можливо без більшовицьких методів, то ці останні й рекомендуються Лєонтьєвим. "Чи тріумф і панування комуни, – запитує він, – можливий без вандалізму, без фізичного руйнування будівель, пам'ятників мистецтва, бібліотек і т. д.? Безперечно, ні; і за наявності сучасних засобів руйнації набагато легше перетворити більшу частину Парижа на руїни, ніж це було можливо за інших часів зруйнувати такі великі культурні центри, як Вавилон, Ніневію, старий Рим. І цього має бажати кожен, хто прагне до нових форм цивілізації!" [10].
Чи це роздуми одержимого манією фанатика? Або уривок із записок божевільного чи з передової статті більшовицького офіційного державного органу "Ізвєстія?". Аж ніяк ні! Це, повторюю, глибоко продумана ідея цариста, російського патріота, який уявив нездоланну ворожнечу між його країною і Європою і повсюди шукає для своєї справи добровільних і недобровільних спільників: він цілком схожий на "commis voyageurs" (коммівояжерів) більшовизму, які так само проголошують терор і руйнацію задля "нових форм цивілізації". Це, звичайно, не означає, що Леонтьєв – комуніст чи Ленін і товариші – панславісти. Як з одного боку, так і з іншого, заклик до пролетаріату – комедія, засіб для досягнення цілей, що мають так само мало спільного із звільненням пролетаріату, як і російський панслов'янізм із звільненням слов'ян: засіб для роздування світового полум'я, в якому згоріла б уся європейська цивілізація.
До речі, в Лєонтьєва були однодумці. Відомий та інтелектуально доволі видатний ідеолог слов'янофільства О. Міллер приблизно тоді ж, коли і Лєонтьєв, писав: "Коли б ми почали зміцнювати його (принцип національності. – Д. Д.) між слов'янами, ми б озброїли всю стару Європу проти нас, проти цього ми самі були б вимушені шукати точки опори саме в Європі у співпраці – завжди і всюди – з її свіжими силами" [11]. Що це за свіжі сили? Саме ті, які також викликають царист Лєонтьєв і комуніст Ленін. Для блага Росії і для знищення Європи на Заході потрібно мобілізувати привидів, що вороже налаштовані до європейської цивілізації. Що ж відтак перешкоджає московітським "буржуазистам", якщо ті привиди вийдуть на демонстрацію під червоним прапором соціалізму і присягнуть не на Євангелії св. Марка, а на євангелії св. Маркса? Нехай тільки виконають свою роботу! І ось тут прихильник російської селянської общини й автократії, німецький Мюллер, який перетворився на московітського Міллера, радить не зважати на будь-які принципи легітимізму, що були б властивими для російської політики, і подати руку Мефістофелю революції. У пов'язанні з місіонерським завданням Росії він пише: "Мені видається, що на взаємини Європи з нами міг би бути великий вплив, якщо би ми щиро зреклися тієї політики, яку ми вели аж до Східної війни (тобто до Кримської війни 1853-1855 рр. – Д. Д.), якщо би ми зреклися всіх традицій манії легітимізму і фобії революції". Росія (Росія за царя. – Д. Д.) мала би виявити свою "несхитну рішучість", а також свою "здатність вчинками довести народам Європи, що і по той бік кордонів слов'янського світу наше завдання – звільнення!". І далі: "І якщо народи Європи самі все ще їм (їхнім панівним класам. – Д. Д.) вірять, якщо ті народи в їхніх руках – сліпе знаряддя, щоб ворогувати з тими, з ким вони з метою спільного нанесення удару у відповідь всеєвропейській реакції, навпаки, мають укласти мир, то великою мірою провина в цьому лежить на старих гріхах нашої власної політики з часів, коли вона хворіла на прищеплене їй зло законності і страху перед свободою!" [12].
Отож, стислий сенс розлогих думок у книжці Міллера полягає в тому, що Росія в своїй європейській політиці має спиратися на тамтешні революційні елементи і спільно з ними скинути у прірву всю систему так званої буржуазної або – згідно із західними визначеннями – просто європейської культури. Схожі теревені можна віднайти також і в інших слов'янофільських "отців церкви", наприклад, у Юрія Самаріна, який радить Росії "взяти на себе те завдання звільнення, яке ми рано чи пізно, добровільно чи ні змушені будемо виконати в цілому світі". Щось схоже зважується висловити анархіст Бакунін: "Цілковите заперечення Заходу" і велика визвольна місія російського народу на чолі зі своїм царем" [13].
Що ж до Герцена, то він безнадійно переплутує місію царату з місією пролетаріату і малює крикливу картину останніх днів Європи, надаючи донському козакові роль галасливих серафимів; цей козак прийде вчасно, щоб розбудити європейських палеологів і порфірогенетів, якщо б їх не розбудили звуки сурми страшного суду, який їм призначив соціалізм помсти – комунізм [14].