Поняття "підданий" найкраще відтворює суть взаємовідносин між державою і окремою людиною. В Європі наявні два поняття: "sujet" і "citoyen". Перший – об'єкт державного механізму, верховної влади; другий – законний пайовик цієї влади; щодо нього держава має такі ж зобов'язання, як і він щодо неї. В Росії наявне слово, але відсутнє поняття "громадянин" (гражданин. – Д. Д.), і коли його штучно придумали наприкінці ХVІІІ століття, його вживання відразу ж було заборонено Павлом І, щоб до гармонійної системи російської державної ідеології не було внесено жодної плутанини. Ця практика не означає жодного навіженства, вона тільки відтворює безправне становище особистості в Росії.
У пов'язанні з цією темою росіянин Герцен писав: "За найгірших часів європейської історії ми натрапляємо на певну повагу до особистості, певне визнання її незалежності, певних прав, що притаманні талантові, генію. Хоч би якими суворими були тодішні уряди, проте Спінозу не депортували на заслання, Лессинґа не піддавали тілесному покаранню різками і не зробили солдатом. У цій увазі не до матеріальної, а до моральної сили, в цьому мимовільному визнанні особи полягає одна з великих ознак європейського життя. У нас немає нічого подібного. У нас особа завжди була пригнічена, зв'язана. Людина зникла в державі, розчинилася в сільській громаді… Те неписане, етично "стримуюче" владу, інстинктивне визнання особистісних прав, прав думки не могло перейти на нас і не перейшло… Державна влада в нас самовпевненіша, вільніша, ніж у Туреччині, ніж у Персії, її ніщо, навіть жодне минуле, не стримує" [25].
Негативна позиція щодо правового регулювання взаємин між державною владою та окремою людиною справила також вплив на оригінальне розуміння організації колективної волі. Десь інде конституційні гарантії – засіб для встановлення правових взаємин між населенням і державною владою. В Росії гарантії відкидаються не тільки фактично, а й навіть у теорії, і не з якоїсь іншої причини, а через те, що вони формують правову ідею, що вони – імперативно-атрибутивні норми; зрештою, також тому, що будь-яка конституція – "фальсифікація волі народу", заколот проти всього колективу. Для слов'янофіла Костянтина Аксакова кожна чітко визначена формула взаємин між державою й окремою людиною означає нісенітницю. Він віддає перевагу "шляхові вільного переконання" чи шляхові "внутрішньої істини" [26]. Юрій Самарін не визнає принципу народного представництва, оскільки той "закріплює розпад суспільства на більшість і меншість і руйнування принципу колективного цілого". Система представництва в Росії неможлива ще й тому, що "тут неможливий поділ між вищими репрезентантами монархічного принципу і народом" [27]. Державна влада, що не звикла до правових рамок, "вільно наповнюється життям народу" – це ідеал московітів.
Ідеалом для того ж таки Аксакова і слов'янофілів першої половини ХІХ століття є – що узгоджується з їхньою доктриною – збори земських чинів ХVІ і ХVІІ століть (земский собор. – Д. Д.), устрій, за якого "вся державна влада мала б належати цареві, вся свобода думки – народові"; таке ж піднесення суто інтуїтивних норм моралі до ролі регулятора державного життя, що є ознакою всіх недорозвинених спільнот. Цю ж ідеологію спільноти або ж общини навіть соціаліст-анархіст Бакунін переносить на державні взаємини, на його думку, "народ (російський. – Д. Д.) поважає в цареві символічні уявлення єдності, величі і слави російської землі". Відданість цьому символові народу – суто релігійна. Одне з одним вони пов'язані не правовими взаєминами, як на Заході, а чисто імперативними [28]. Принцип більшості відхиляється, оскільки його передумова полягає в руйнуванні маси на самостійні особини, оскільки маса, коли вона підпорядковується вільнодумним особинам, які вільно голосують, тобто принципу раціоналізму та індивідуалізму, вже не формує жодну недиференційовану масу.
Особливо система голосування означає провокування маси; навіть її примітивна форма ("хто за це, йде до правих дверей, хто проти – до лівих". – Д. Д.) ґрунтується на відокремленні частинок від маси, що цілковито несумісне з духом вихованих на стадних інстинктах московітів. Над усім має панувати "одностайність", а оскільки вона звично не призводить до чогось іншого, ніж до хаосу, як і до його логічного наслідку – абсолютизму, то "Ура абсолютизму!" стало лозунгом усієї соціальної ідеології московітів. Цей заклик був настільки російським, що навіть більшовики вдалися саме до нього, тобто ті, хто все своє життя до 1917 року кричав "Геть абсолютизм!". Само собою зрозуміло, існує припущення, що "самодержавство" (чи царське, чи радянське. – Д. Д.) означає випромінювання волі народу; проте воно вже належить до тих містерій московітського духу, що неросіянину не дозволяють їх збагнути.
Таке ж неприйняття принципів індивідуалізму ми віднаходимо і в російській церкві.
Хто хоче дослідити причини антагонізму "Росія – Європа", той не може обійти релігійного питання. Чи й справді вдасться прослідкувати цей антагонізм також у сфері релігії? Так, і в набагато більшому масштабі, ніж можна було б собі уявити під час поверхового розгляду фактів.
Бакунін виступає проти "соціальних, правових, політичних і релігійних марновірств Заходу" [29]. Коли відомий слов'янофіл Міллер перелічує три головні ознаки польських інтелігентів, він дає їм такі означення: "католицько-церковні, аристократично-шляхетські і демократично-революційні" [30]. Ці слова змусять задуматися багато над чим не тільки того, хто усвідомлює зв'язок між релігією і культурою, але й того, хто розглядає проблему єдності західної цивілізації, що за всіма її без винятку, навіть за ворожими один до одного аспектами як культурне ціле протиставляється московітському Сходові.
Свою церкву Росія одержала з українського Києва, проте ця церква незабаром перетворилася в націонал-російську, а до того ж, ще й у церкву, що цілковито залежить від вищої політичної влади. Щодо цього з-поміж інших соціальних інституцій Росії вона не є винятком. В її внутрішньому устрої вона так само пройнята такими ж принципами, що виявляються в політично-соціальній побудові Росії. Наскільки сягає історія московітської церкви, ці принципи полягали в несформованості, невизначеності керівної влади і в антипатії до логічного принципу з усіма відповідними наслідками.
У політиці російський геній відчуває відразу до всіх точно визначених форм, у яких мала б висловлюватися народна воля; тому він звертається до неясного, алогічного голосу народу, який можна було б пізнати інтуїтивно (пор. диктатура люмпен-пролетаріату, жебраків. – Д. Д.). У церкві він виступає проти будь-якого уточнення засобів, якими має сповіщатися релігійна істина; тому він відкидає поділ церкви на навчальну і повчальну частину та апелює до того ж неясного голосу "сумління народу". В обох випадках він відхиляє принцип раціоналізму, що протестує проти "єдиного джерела істини" – проти думки колективного цілого. Хом'яков пояснює, що "непогрішність належить винятково всесвітній церкві" (під якою він розуміє московітську церкву. – Д. Д.) і що "незмінність догми, як і чистота обрядів, довірені не тільки захисту ієрархії, але й захисту всього церковного народу" [31]. Про те, що при цьому ті догми настільки ж добре охороняються, немов довірені захисту публіки квіткові клумби, – про це Хом'яков не розмірковує.
Якщо тут справи йдуть таким і не іншим чином, якщо увесь народ – захисник церковних догм, то звідси – відсутність класифікації церкви на навчальну і повчальну. Навчати має право кожен. Кожен може стати духовним лідером "церкви Христа", на якому "спочиває" Боже благо – сьогодні св. синод, завтра горезвісний монах Іліодор, післязавтра – Распутін.