"У нашій церкві, – каже Хом'яков, – немає жодної навчальної і повчальної церкви, оскільки наставляння в ній не може втиснутися в жодну рамку, що визначена згори". Кожне слово, що "одухотворене почуттям справжньої християнської любові, живої віри чи живої надії, – настанова. Кожна людина, хоч би як високо вона стояла на ієрархічних щаблях чи, навпаки, наскільки була б прихована в найскромнішому середовищі, за чергою настановляє й отримує настанову" [32].
Згідно з Міллером, який також виступає проти класифікації церкви, істина ортодоксальної церкви однаково охороняється "всією віруючою спільнотою", і вона "знана своїм простим, одностайним серцем і одностайними вустами", без якихось розподілів віруючої спільноти на вчителів і тих, кого наставлятимуть, без необґрунтованих претензій індивідуального розуму, який би піднявся над спільнотою [33].
Останню крапку над "і" ставить Кіреєвський. На його думку, "для розвитку самобутньої ортодоксальної думки немає необхідності в якійсь особливій геніальності. Навпаки, геніальність, передумова якої ховається в оригінальності, могла б навіть нанести шкоду цілісності істини". З болем у серці Хом'яков мусить погодитися, що "християнство виявляється також у логічній формі і в символі", проте все ж немає можливості, щоб право на настанову стало чиїмсь винятковим привілеєм: "Ціла церква навчає, церква в її сукупності". Римо-католики зробили помилку тому, що вони "замість взаємної любові поставили поруку людського розуму чи якусь іншу гарантію" [34]. Ця цитата особливо цікава. Вона співзвучна з міркуваннями Аксакова про шкідливість поруки в політиці. В обох випадках, як у встановленні справжньої волі народу, так і у визначенні справжньої віри народу від самого початку відкидалася будь-яка система. Водночас також відхилялася всіляка порука правильної інтерпретації тієї волі чи тієї істини. Воднораз не визнавалася будь-яка роль чи цінність розуму, що узурпував собі права, які зберігалися лише за хаотичним інстинктом колективу, – чи, як і стається в таких випадках, за наказом деспотичної держави.
Висновки такої і жодної іншої організації світової сили, яким московіти підпорядкували ортодоксальну церкву, були для неї фатальними. Вони схожі на ті наслідки, які мала організація інших соціальних інституцій у Росії (сільська громада, стани, держава. – Д. Д.) для їхньої самодіяльності і розвитку. Ось ці результати: стагнація і формалізм, цілковита неспроможність до відкритого виступу, а також цілковита нездатність формувати психіку і переконання довіреної церковному піклуванню широкої маси. "До всього, що належить до потреби сучасного життя і сучасного знання, російська церква ставиться з цілковитою байдужістю… Вона завжди стояла збоку від духовного руху, позаяк вона завжди надавала перевагу ритуальним елементам; частково також тому, що загальна освіта російського духовенства перебуває на низькому рівні. Спроби римсько-католицької церкви до розвитку її традиційних догм за допомогою пояснень і висновків, певною мірою устремління протестантської церкви до узгодження її вчення з прогресивним знанням і зміненим напрямом інтелектуального руху – це такою ж мірою невідоме духу російської церкви. Тому вона не володіє будь-якими глибокодумними теологічно-філософськими дослідженнями і також не намагається подолати дух невіри в його сучасних формах. На римо-католицького християнина, який оголошує війну науці, якою мірою вона суперечить його традиційним релігійним поняттям, і на протестанта, який намагається узгодити свої релігійні погляди з науковими висновками, російська церква може справити враження допотопної скам'янілості" [35].
Данілевський пояснює: "Російська церква стверджує, що всі без винятку проблеми і суперечки церкви розв'язані вже одкровенням, проте одкровення – слово без значення, якщо водночас не дається засіб для збереження його достовірності та незаперечності, його справжнього сенсу і для його правильного використання кожного разу… Ставлення церкви до одкровення таке ж, яким воно є в суду до цивільного кодексу. Без судової влади з метою його інтерпретації та використання цивільний кодекс, незважаючи на його досконалість, перетворюється на непотрібну книгу" [36]. Власне, тут ідеться про відсутність спеціального органу для інтерпретації церковного вчення, яке російська ортодоксальна церква прирекла на цілковиту неспроможність. "Російський абсолют, – пише Розанов, – спочивав у гробах сотень вже померлих осіб, "qui dixerunt" (які вже висловилися. – Д. Д.), яким вже більш нічого не дозволяється сказати, в той час над їхніми могилами не можна ані проголосити якийсь аргумент, ані плакати, щоб вони нас слухали і в найнеобхіднішу мить, у фатальний відрізок історії сказали б "так" замість "ні", і "ні" замість "так" [37].
Духовна застиглість і політична аморфність російського народу, слабкість його класів, станів, індивідів спричинилися до цілковитої неспроможності до власного виступу і абсолютизму орди. Саме ця застиглість російської спільноти вірян, неможливість розподілу церкви спричинилися навіть до відмирання усього церковного життя, як і до поневолення московітської ортодоксальної церкви політичною владою. Ці обидва результати – наслідки московітського розуміння суспільних організацій, зв'язку між спільнотою та індивідом.
Жахливий наслідок цієї вбивчої організації церкви полягав у формалізмі, благоговінні дріб'язків, у віддаленні від життя, в залежності від держави. У російській церкві все мало зводитися до абсолютизму і підпорядкування політичному факторові, першовитоки чого коріняться в ХІV столітті. Петро І поневолив московітську церкву, підпорядкувавши її св. Синоду, проте в цьому й полягає рабська організація і менталітет російської церкви, що допустила Петрів експеримент. У політиці відхилення "зовнішньої істини" і заклик до "одностайності", до волі усього народу – за цілковитого анархічного характеру цих двох провідних думок – мали б звестися до того, щоб передусім будь-якому Пуґачову, хоч якому ватажкові розбійників дозволити інтерпретувати ту волю народу, і лише тоді цареві, який для слов'янофілів являв собою таке ж втілення загальної народної волі, яким був Ленін для більшовиків як втілення пролетаріату. Це ж мусило статися також і в церкві. Догми ортодоксальної церкви, що довірені не для захисту лише ієрархії, а тому захисникові, хто виражав волю "цілого народу", передусім мали бути пристосовані до першого ліпшого "юродивого", лише тоді до царя, який у російському зводі законів зветься також "захисником догм ортодоксальної церкви" [38]. Правда, щодо цього російські вчені займають своєрідну позицію; той самий Хом'яков пише, наприклад, у своєму листі до Палмера, в якому він обговорює залежність московітської церкви від світської влади: "Суспільство у фактичній залежності все-таки може, по суті, залишатися вільним, і навпаки" [39]. Проте це вже належить до того "містицизму, який нікому не дозволяється збагнути, який зрощений за "хибних передумов" "загниваючого Заходу".
У свої світлі проміжки також самі росіяни розуміли сумнівність своєї філософії. Так, приміром, Ю. Самарін, який мучився сумнівами, в таку мить написав: "Як можна дізнатися, чи ортодоксальний елемент справді зберігає в собі обидві крайності в цілковитій внутрішній єдності, на які розпалася церква на Заході (католицизм і протестантизм)? Можливо, що ця єдність, ця цілісність означає тільки початкову невизначеність. Ймовірно, що й російське почуття солідарності означає тільки таку ж первісну нерозвиненість" [40]. Проте світлі проміжки такого роду траплялися рідко.
Залежність церкви та її формалізму – ланцюги, що закували в кайдани російську ортодоксальність, не залишили їй жодної волі руху, утворили її злами, що відділили її від сфери активного життя. На Заході монах здебільшого не обмежувався світською діяльністю тільки у своєму монастирі. "Монастирське життя на Заході, – пише вже згаданий вище М. Воллес, – у різні епохи своєї історії продемонструвало сильне прагнення до внутрішнього відродження. Це прагнення виявилося в заснуванні нових релігійних спільнот, з яких кожна мала свою власну мету, займаючись діяльністю у спеціальній області… В Росії щось подібне годі відшукати. Росіяни обмежили діяльність ченців релігійними обрядами і молитвами… Ані загалом у російському чернецтві, ані в якомусь окремому монастирі не спостерігається якийсь потужніший рух на користь реформ" [41].