Залежність від світської влади й відірваність від життя мали ще й інші наслідки. Від низів і до верхів російська церква, не володіючи жодним вічно живодайним і вічно реформувальним центром і не дотримуючись ані "старих гробів", ані наказів світського шефа – якось ним був навіть генерал, – не спромоглася надати своїй парафії жодної етично-релігійної опори, жодної автономної моралі. Той, хто вихований у російсько-ортодоксальній конфесії, може ходити до сповіді чи загалі до церкви так, як російський солдат ходить в атаку, проте в обох випадках це – наказ згори, що ним керує, чи навіть віра в букву закону. Він не володіє внутрішньою автономною мораллю.
"Росіяни вірять, – писав Соловйов, – що для того, аби бути правдивим християнином, достатньо дотримуватися догм і святих православних обрядів, не турбуючись про те, щоб надати політичному і соціальному життю християнського характеру. Вони принципово не хотіли визнавати протиріччя між істиною і життям". І навіть єдиний дух реформи, що був у Росії, т. зв. никоніанство, між собою і "старовірами" породило головно тільки словесну суперечку, що не відповідала суті справи. Для того, щоб істотно реформувати церкву і суспільство, російське православ'я мало б володіти моральним авторитетом; проте як, – запитує Соловйов, – може "ієрархія, що потрапила до рук світської влади, виявити моральний авторитет, від якого вона сама відмовилася?". Цілковита неспроможність російсько-православної церкви у сфері реформ суспільного життя найкраще засвідчується її нездатністю до місіонерської діяльності – в найширшому сенсі слова. "Засоби примусу і застосування сили, що наявні в російському кримінальному кодексі – єдина зброя за своєю суттю, що спроможна протиставити наше державне православ'я як місцевим старовірам, так і навіть представникам інших конфесій, які мали б заперечувати наявність у православ'я сили над душами", – пише Соловйов далі [42].
Західній церкві вдалося те, що не вдалося православ'ю: виховати тип сучасного європейця, який усвідомлює свої права і обов'язки, і зробити його "політичним створінням". Жорстокість і дикість примітивної людини, дефіцит розуміння елементарних правових понять – від цього – середньовічну людину звільнила праця церкви, що не вдалося російській православній церкві навіть на десяту частину, позаяк вона, як і св. Кассіян, стоїть осторонь від світу і побоюється забруднити свій білий одяг світським брудом [43]. Цю її відірваність від життя можна побачити в усьому, приміром, у сповіді, що в росіян проходить суто формально, настільки формально, що народ за це був змушений видумати як коригувальну заміну старецтво. Це ж можна бачити в занедбуванні проповіді. Відомим є цікавий факт, що намір знову запровадити відкриту проповідь у російській церкві спричинив щонайгостріший спротив так званих старовірів проти патріарха Никона. Відірваність від життя російської православної церкви можна спостерегти також із самого її ідеалу святості. Розанов каже: "На Сході культивуються ідеї лагідності і непохитності, проте у разі страждань – покора, пасивно-терпляче християнство" [44].
Якщо б ми захотіли й надалі простежити це заперечення індивіда в російській церкві, то ми б його також зустріли в російському церковному живописі, для якого так званий Стоголовий Собор 1550 року вже встановив готові шаблони, за рамки якого не сміла перейти індивідуальна творчість художника. Якщо б ми хотіли уявити характерні риси російського церковного живопису, якими вони сформувалися під загальним духовним впливом московітської церкви, то мали б порівняти їх із притаманними ознаками західноєвропейського церковного живопису – таке міркування висловлює вже цитований вище Макензі Веллс: "На Заході релігійне мистецтво з епохи Ренесансу йде в ногу з духовним поступом. Поступово воно звільнилося від старих форм, перетворило мертві типові постаті в живих осіб, осяяло їхній похмурий погляд і невиразне обличчя світлом людського розуму і почуття… На противагу цьому релігійне мистецтво в Росії ніколи не зазнало такого розвитку. У стилі стародавніх ікон віддзеркалилися як недостатня рухливість московітської церкви загалом, так і, сказати б, недостатня рухливість відповідного церковного мистецтва" [45]. Якщо поставити поруч не тільки католицизм, але й протестантство чи православну церкву давньоукраїнської Київської імперії з російською церквою, то з'ясовується, що ці останні були настільки ж несхожими на російську церкву. Ідеї протестантства в російському письменстві зустріли майже таку саму фанатичну ненависть, як католицизм.
Наведених цитат достатньо, щоб сказати: у залежності російської православної церкви від світської влади, в її формалістиці, в її неспроможності формувати життя, в культі неясних інстинктів усіх загалом, у пригніченні людини – скрізь нас зустрічають ті ж риси, що виявляються в нашому аналізі інших соціальних організацій у Росії: в "общині", в державі, в суспільному житті загалом – ті ж ознаки і такий самий соціальний результат: механічний характер суспільної справи і цілковита непричетність окремого "я" до формування колективної волі, що окремою людиною розуміється тільки як підпорядкування чужій, вищій силі, що набагато переважає окрему людину.
Подана тут негативна характеристика російського православ'я зрештою стосується, що само собою зрозуміло, тільки російсько-московітського православ'я, але аж ніяк не українського, що в історичному аспекті утворилося за часів старої української київської князівсько-лицарської держави і пізніше гетьманату (ХVІІ до ХVІІІ ст. – Д. Д.).
Одразу після Лютневої революції 1917 р. Україна почала позбуватися всіх силоміць нав'язаних українському православ'ю російських впливів – як у вимові церковнослов'янського тексту на богослужінні, в ритуальних книгах і звичаях, так і в організації церкви і навіть у дусі українського православ'я. Те, що російське православ'я цілковито чуже для українців, своєю геніальною інтуїцією відчув уже український національний поет Тарас Шевченко, позаяк йому не тільки як одному з віруючих православних українців, але і як великому митцеві пізнання божественного відкривалося також через прекрасне. Провалля, що роз'єднувало те православ'я з українським, Шевченко відчув не тільки в політичних і організаційних прагненнях російського православ'я, а й у його художньо-промислових, архітектурних і ритуальних особливостях. У російських церквах він вбачав язичницькі храми і не міг в них молитися. Це буде зрозуміло тим, хто усвідомлює, що християнська віра мала своє містично-філософське підґрунтя в культурній спадщині античної Еллади. Саме тому християнська віра настільки швидко, легко і настільки буйно пустила корені на українському ґрунті – ґрунті старого понтикуму, ґрунті, що з давніх-давен був запліднений насінням давньогрецької культури і релігії. Тому не прийняли християнства чи звільнилися від нього ті народи, що – як росіяни і євреї – залишилися збоку від впливів античної культури стародавньої Еллади та стародавнього Риму.
Неясна і хаотична ментальність росіянина віддзеркалюється також у його обличчі. "В росіянина немає обличчя", вважав Чаадаєв, а Гончаров змальовує обличчя свого героя Обломова так: "Він був чоловіком тридцяти двох – тридцяти трьох років, середнього зросту, приємної зовнішності, з темно-сірими очима, проте з відсутністю будь-якої визначеної ідеї, відсутністю сконцентрованості в рисах свого обличчя". Таким виглядає обличчя Обломова, а також обличчя майже кожного росіянина, який не знає, що добре, а що зле, який ще не відокремився від обожнюваної ним "колективної морди"… Держава, сільська громада, батьківщина, церква – всюди в Росії попереду субстанція етично і фізично поневоленої окремої людини, що не дозволяє їй ні вільно рухатися, ні вільно думати.
42
V. Solovyov/SS. 124, 125 der russischen Originalausgabe. / "Ru?land und die okumenische Kirche." Einleitung.