Одні, які буцімто мали б урятувати Європу, виступили зі "здоровими формами" московітської побудови держави, інші хотіли зцілити світ за допомогою московітської селянської спілки – "общини" з її суспільною власністю на землю або вбачали свою місію у "визволенні" слов'янства (білі інтернаціоналісти. – Д. Д.) чи також у "визволенні світового пролетаріату" (червоні. – Д. Д.), ще інші – в теоретичному ідеалі етичного "відродження людства" завдяки Росії. Хтось мріяв про "Москву – третій Рим", інші – про Москву – столицю третього Інтернаціоналу. Ідеологи московітського месіанства відрізнялися один від одного деталями своїх думок, але всі вони твердо і несхитно вірили в те, що московітський народ, іноді нарікаючи, деколи не завжди добровільно, та все ж, немов віслюк, потягне за собою всі інші народи під підбадьорливі заклики його погоничів назустріч хоч і невідомому, проте "великому майбутньому", в якому назустріч очам тих одержимих політичною манією теоретиків мерехтіли то нове "civitas Dei", то московітський хрест на святій Софії, то "соціалістична Батьківщина усіх трудящих".
Перебільшення, однобічність! Месіанство – це ж не характерна ознака російського народу. Так скажуть скептики. Ані перебільшення, ані однобічність, оскільки те, що я окреслив як московітське месіанство (точнішою назвою було б панмосковітство. – Д. Д.), в жодному разі не може зрівнятися з аналогічними явищами в інших націях, і аж ніяк не з панлатинізмом і пангерманізмом.
Щоправда, латинізм посів вигідну для нього позицію, продемонструвавши колись в історії чітку політичну організацію. Етруски та іберійці, іллірійці та кельти створили якось єдину імперію. Проте після її розпаду традиції єдності, що з бідою навпіл підтримувалися Церквою, поступово втратили силу, і Піренеї та Альпи виявилися перешкодою, через яку зазнала краху навіть колишня єдність культурної мови. Імпозантна спроба великого Наполеона об'єднати під своїм скіпетром Францію, Бельгію, Італію, Іспанію і Португалію і дещо менш величне прагнення Наполеона ІІІ підпорядкувати собі Італію – останні конвульсії панлатинської ідеї.
Що ж стосується германського світу, то в ньому було ще менше підстав для месіанського руху. Політична роздробленість німецької раси, самостійність її частин (Австрії, Голландії, Швейцарії. – Д. Д.) від самого початку прирекли на континенті пангерманську ідею на невдачу. Менш сміливі намагання її штучного відродження (Бернарді, автора "Центральної Європи" – Нойманна, шведського професора Стеффенса і багатьох ін. – Д. Д.) в нашому столітті були звернені до сфери утопій. Тут, зрештою, Гітлер також не міг нічого змінити.
Щоправда, британська форма пангерманізму виявилася більш життєздатною, і, безперечно, такі ідеї, як "Велика Британія" чи "імперська федерація", не є фантомами. Проте вона не виходить, як це робить панмосковітство, за рамки своєї власної раси і не висуває претензій на керівну роль щодо інших народів, за винятком тих, які є менш цивілізованими в порівнянні з британцями. Завдяки своїм претензіям і своїй енергії московітське месіанство, що хоче панувати над народами, які перевершують російський народ як в культурному, так і в політично-економічному аспекті, в європейській історії за останніх триста років постає єдиним у своєму роді феноменом.
Скептики скажуть: ну добре, проте все ж не месіанство становить суть більшовизму? Форма, в якій виступає більшовицька пропаганда на Заході, – перехідне явище, таке ж тлінне, якими були державні форми Наполеона, що виникли з французької революції, і хіба ця остання, що схожа на більшовизм, була передусім соціальним переворотом? Що спільного має з цим конфлікт Росія – Європа? Тому, чия пам'ять не сягає далі, ніж до вчора, наведений хід думок видається незаперечним. Проте, якщо ми заглибимося в цю надзвичайно складну проблему, то дійдемо до цілком іншого висновку, а саме до того, що "звільнення світового пролетаріату", як і "звільнення слов'янства" – порожні фрази, за якими приховується цілком інший сенс. Це і є вже знайоме нам московітське месіанство.
Якщо не звертати уваги на бундючну фразеологію більшовиків, що розрахована на їхніх підданих, що отупіли з голоду, а також на іноземних супутників, яких зловили засобами різного роду, то в очі впадає характерна риса більшовицької ідеології: це – розгляд усієї зовнішньої політики більшовизму не в рамках антагоністичних понять "революція – реакція" чи "пролетаріат – буржуазія", а крізь призму протиріччя між Росією як авангардом Азії і Європою як єдиним цілим. Якщо більшовики використовують національно-релігійні рухи на Близькому і Середньому Сході проти Британії, то це не заклик до класової боротьби, а заклик до національної боротьби Сходу проти Європи. Якщо шукають допомоги в мусульманських князів чи вождів, то це не союз з інтернаціональною революцією проти "інтернаціональної реакції", не політика федерації з трудящими масами, а лишень – об'єднання держав проти держав, боротьба за перевагу Росії над Європою. Коли Ленін виступає проти Британії і Америки, то він гудить їхні англосаксонські (а не їхні капіталістичні! – Д. Д.) свободи, які він не забуває брати в лапки [6]. Коли Троцький шукав, як розпалити "патріотичне полум'я" своїх червоних найманців у війні проти Польщі, то сама по собі це була тільки війна проти шляхти-дворянства, проте для всієї московітської спільноти це була війна проти поляків…Проти європейського "тугодумства", проти французької "дрібної буржуазії", проти англійського "кретинізму" – саме проти цього кидають громи і блискавки з радянсько-російського Олімпу. Європа, яка чинить опір політичній експансії Росії, – противник більшовизму і його азійських союзників. Тут Росія – там Європа! Ось формула зовнішньої політики радянської Росії.
І – прикметно – саме з такої точки зору та політика розглядала іншу російську месіанську ідеологію – слов'янофільство. Якщо виникає слов'янська проблема, то вона не розглядається окремо й абстрактно, а саме як перший крок до загального воєнного походу проти Заходу. Якщо знову порушується турецька проблема, то слов'янофіли навіть підтримують те, щоб турки залишилися в Константинополі, якщо складається враження, що справа закінчиться тим, що султана в його резиденції потрібно замінити комісаром тієї чи іншої великої європейської держави. Якщо йдеться про внутрішні справи європейських народів, що підлеглі чи непідлеглі Росії, то всі ці питання розглядаються крізь призму зміцнення російської сили щодо Європи. Надалі аналогія ще разючіша! Більшовики оголошують війну європейському "буржуазному" ладу, спрямовуючи свій заклик до пролетаріату. Однак, проти тієї ж буржуазії вже оголосили війну старі буржуазні слов'янофіли, теж апелюючи до того ж пролетаріату! Чи були вони також борцями за соціалізм, чи все ж більшовики – слов'янофіли? Ні те, ні інше. Проте обидва курси служать чи служили тому самому націонал-московітському ідеалові, що має потребу в загибелі Європи. Обґрунтовуючи свою політичну теорію, Лєонтьєв пише: "Всі слов'яни, південні, а також західні, в тому цінному для мене сенсі культури і способу життя є нічим іншим, як неминучим злом, оскільки в образі їхньої верстви інтелігентів вони не виробляють для світу нічого, крім найпримітивнішої і найбільш пересічної європейської буржуазії" [7].