«Міжусобиці й бунти бували й у інших народів, — слушно нагадує він. — Але інші народи вспівали оформитися в держави й виховати, деколи жорстокими способами, своїх громадян на дисциплінованих і карних членів національної і державної спільноти. Ми, українці, не вспіли цього зробити, бо нам перешкодили в цьому орди з півночі та зі сходу, які нападали на нашу державу, а згодом сусіди, які наш знесилений нарід поконали, розбивши нашу державу і попровадивши у відношенні до нашого народу політику внутрішнього порізнення...».
Чи достатньо цих двох підходів для з'ясування історичної дії «духу руїни» та долі його самого в уявній українській перспективі?
Тут, мабуть, не завадить бодай коротко зупинитися на тому, як обговорювано ці питання в українській політичній думці XIX, а надто XX століття (коли вони стали особливо болючими), та й раніше.
Очевидно, не можна ігнорувати соціальні чинники дезінтеграційних процесів у суспільстві. Українські історичні пісні й фольклор засвідчують антагонізм між біднотою та «дуками». Національне зрадництво (хоч політичний розбрат до нього не зводиться) незмінно пояснюється ганебним житейським зиском: «Ради панства великого, ради лакомства нещасного». В поезії Тараса Шевченка національний зрадник виступає як страхітливий «перевертень» — цілком у дусі народних уявлень. Але, крім міфологічної версії, маємо, сказати б, і демістифіковану, коли перевертень, утративши свою бісівську таємничість ніби згори призначеного нищителя України («Великий льох» та ін.), перетворюється на масовидного чиновника «з циновими ґудзиками» («Сон») і ладен клянчити у земляка: «Не поскупись полтинкою». А втім, цей комашино наплоджений перевертень цілком здатен і на більше: «З матері полатану сорочку знімати». Микола Костомаров у національному перекиньстві також бачить соціальний аспект. У «Двох руських народностях» він, високо оцінюючи моральні якості та побутову культуру українців, народу «глибоко демократичного», з інстинктом соціальної рівності, водночас говорить про те, що з нього, «рівного правами і станом», щоразу виходили «спанілі особи», які ставали ненависними масі. Та й «доля українського народу склалася так, що люде, котрі випиналися з маси, звичайно тратили й народність, перевертаючись — колись на Поляків, а тепер на Великорусів... »2.
Принциповий противник ірраціональних і моралістичних підходів до національного питання, Михайло Драгоманов знаходить пояснення їхнім перипетіям у станових і майнових відносинах (почасти і в релігійних). Розповівши у популярній праці «Про українських козаків, татар та турків» про героїчну боротьбу козацтва проти панського визиску та релігійних утисків, за те, « щоб наш чоловік у своїй землі і хату будував, і поле орав та засівав, і дітей годував, не опасуючись чужого ворога», він жалкує, що «не сталось так, щоб зовсім добре було жити нашим людям у своїй землі», а не сталося «через безладдя та недостачу науки і розуму»3. А конкретніше йшлося про майнові суперечності між «старинною шляхтою», козаками «лейстровими» та «нелейстровими» й селянами — в історичному контексті наступу польської шляхти. «Старинна шляхта не хотіла рівнятися з лейстровими козаками, а лейстрові козаки не хотіли перестати бути козаками. До того тоді багато вже панів позабирало від короля подарком землі і повертали селян у кріпаки. Понавозили з собою жидів, а жиди позаорендовували річки, перевози, шинки, церкви та брали за все мито-промито. Селяни цього не хотіли і приставали до козаків, а козаки бунтувалися проти шляхти та короля, а православні духовні та деякі православні пани просили козаків, щоб помогли боронити віру проти уніатів та католиків, що однімали церкви, не давали настановляти попів і всяку шкоду православним чинили». Отож, «з цього всього піднялась різанина та безладдя по всій нашій землі, і коїлось усе це більш як шістдесят років». Тільки за «гетьмана козацького Богдана Хмельницького» Україна на час визволилася від ворогів, але по його смерті «з'явились сварки та недовір у козачих полковників поміж собою, значними козаками і простими, поміж козаками та міщанами і селянами». І «бувало часами у козаків по два, по три гетьмани, та кожний писав один на одного доноси та ябеди в Москву, а часами і в Москву, і в Варшаву заразом, і цареві з боярами, і королеві з панами»