Політичну неодностайність українців Михайло Драго манов бачив не лише в минулому — він був її свідком і в нову добу історії; як публіцист і полеміст був сам до неї причетний, хоч і прагнув запропонувати шлях, який би поєднав зусилля земляків. Цей шлях він бачив у боротьбі за політичну свободу в Російській імперії — з тим, щоб використати її спершу для здобуття автономії, а потім і державності (всупереч поширеному уявленню про Драгоманова як принципового федераліста, він ніколи не відмовлявся від перспективи — бодай далекої — цілковитої політичної незалежності України). При цьому, зокрема, наголошував: «Українство національне непремінно мусить боротися з централістичними привичками не тільки великорусів, а ще, може, більше повеликорусених українців, а також з несвідомістю й рутиною самих українських мас»5.
До з'ясування позиції Драгоманова в політичних суперечках того часу звертався молодий дослідник Юліян Охримович, який, учителюючи на Миколаївщині, став жертвою чекістів восени 1921 року — на 29-му році життя. У праці «Розвиток української національно-політичної думки (від початку XIX століття до Михайла Драгоманова)» він, зокрема, докладно зупиняється на ставленні Драгоманова до загальноросіиського революційного народництва і на стосунках з окремими його діячами. Стефанович, Лизогуб, Дебогорій-Мокрієвич, Кибальчич, Желябов — найяскравіші провідники революційного народництва — були українського роду, деякі з них, як-от Желябов, мали виразні українські симпатії, проте навіть не спробували створити окремий рух або ставити вимоги визволення України й загинули хоч і героїчно, але безплідно для України. Більше того, вважає Драгоманов, їхня боротьба і смерть пішли «в користь підновлених теорій бюрократизму та обмосковлення, свойого роду Катковщини, в блянківському чи марксівському плащі». Характерно, що самі революційні народники до певної міри відчували свій «гріх» перед Україною. В усякому разі, можна це сказати про Желябова, який у листі до Драгоманова наприкінці 70-х років жалкує, що не вдалося створити окремої соціалістичної організації, яка працювала б на користь «рідної України», вимагала б її визволення, — але частину вини за це покладає і на самих українців: «Де наші Фенії? Де наш Парнель? » (борці за незалежність Ірландії). Власне, сам Драгоманов писав про це ще виразніше: «Належить признати, що вина того промовчання (оминання українських національних вимог. — /. Д.) й майже безплідної погибелі стількох синів України падає в значній мірі на слабості й помилки представників українського народництва», на «атрофію політично-соціяльних змагань у так названих "українофілів"» , які, на думку Драгоманова, відступили від поглядів кирило-мефодіївців і Шевченка, «виключили політичне українство», «зійшли знову на манівці безполітичності» й тим самим « принесли нам другий розлам української інтелігенції, анальогічний до розламу 20-30-х років»6.
Михайло Драгоманов прагнув вивести українство на терени «правдивої світової людськості», одначе гостро виступав проти «фальшивих всесвітників», які заперечують національності й мови, але... тільки чужі, не свої — свої ж хотіли б нав'язати всьому світові. Такими були, наприклад, ті німці, які радили чехам задовольнятися німецькою мовою. А в праці «Историческая Польша и великорусская демократия» він показував, що противники українства, які послуговуються всесвітністю, — зовсім не космополіти, а «московські національники».
Багато які погляди Михайла Драгоманова, насамперед його заперечення безґрунтовної патріотичної риторики, намагання поставити українську справу на ґрунт європейської науки, викликали неприйняття сучасників і пізнішого («вісниківського») покоління. Він і сам був незмирливим публіцистом, часом доктринером, даючи поштовх тим «розламам» серед української інтелігенції, проти яких виступав.
Одначе разом з тим він подавав і приклад широкого, всебічного підходу до з'ясування складних проблем, приклад толерантної полеміки з людьми, поглядів яких міг не поділяти в чомусь конкретному, але в щирості української постави яких не сумнівався. Такими були, скажімо, його голосні свого часу «Листи на Наддніпрянську Україну» — відповідь на «Листи з Наддніпрянської України» д. Вартового (Бориса Грінченка). Вперто і дошкульно полемізуючи з Грінченком, він водночас шукає точок порозуміння з ним. Заперечуючи Грінченків поділ української інтелігенції на «українофілів» і «свідомих українців», він добачає інший: на «українських націоналістів» і «українських гуманістів», однак робить висновок: « Між такими тілько групами можливий і принципіяльний спор, при котрому треба пам'ятати, що обидві групи однаково свідомі Українці (виділено у Драгоманова. — /. Д.), а тілько мають не однакові вихідні точки, наукові основи своїх тенденцій. Звісно, сей теоретичний спор може і мусив би не перешкоджати демократично-поступовим елементам в обох поділах виступати солідарно в громадській праці»