Цікаво, що, провадячи гостру полеміку з галицькими москвофілами, він застерігає українських інтелігентів від «фанатичного анахтемування », схиляючи до посутнішої доказовості й конкретнішого підходу, оскільки й табір москвофілів не такий уже й однорідний.
Найвищий доти спалах політичної боротьби серед українства припадає на добу Визвольних змагань та роки після її поразки. Здавалося б, той унікальний історичний шанс, який тоді Україна мала (як писав пізніше Юрій Яновський, птах історії тільки раз сідає на плече), повинен був об'єднати українців у спільному зусиллі. Потребу цю розуміли діячі Центральної Ради. Послухаймо Михайла Грушевського: «У таких грізних обставинах було ясно, що тільки міцне об'єднання всіх українських сил коло охорони Української держави та її демократичних і соціальних здобутків може вивести Україну з її небезпеки. Це зрозуміли й ті групи, які поставили над усе завдання моменту — збереження української державності й самостійності. Відложивши різниці в приципіяльних поглядах і відносинах своїх до тих чи інших конкретних актів українського правительства, вони рішили всіма силами підтримати його і Центральну Раду та захистити їх від усяких потрясінь »8. Але ця згода тривала недовго (тільки до найбільших «потрясінь»); до того ж, вона не охоплювала всі політичні сили в Україні, де діяли і більшовики, і російські монархісти, і різнобарвні анархісти та автономні отамани. За умов послабленої національної ідентичності, нерозвиненого (в масі) самоусвідомлення (« ми... тутешні») соціальні інтереси й стимули (нерідко оманливі) вкотре виявилися дужчими за національні, а поєднати їх не вдалося. Отож, цей період і наступний став роками запеклої полеміки між українськими політиками й ідеологами, в яких чи не кожен намагався в усіх бідах і поразках звинуватити своїх опонентів і виправдати себе. Досить згадати хоча б протистояння Петлюри й Винниченка.
Тут немає можливості показати весь спектр українських політичних усобиць тієї доби та після поразки Визвольних змагань. Я назву тільки три найхарактерніші, на мій погляд, позиції, що — кожна по-своєму — претендували на універсальність: Дмитра Донцова, Вячеслава Липинського і Микити Шаповала — ідеологів, які намагалися об'єднати українство в боротьбі за визволення, але водночас — кожен по-різному — спричинилися й до чергових розломів. Хоч якими антиподами були Донцов і Липинський, але дещо важливе їх і споріднювало. Маю на увазі не так тимчасову причетність Донцова до гетьманського руху, як орієнтацію обох на «лицарський дух» українця-войовника, що мав би стати етичною основою і поведінчим стрижнем омріяної національної еліти, та на «орденський» принцип організації політичної сили, яка має очолити боротьбу за визволення України. Однак тоді, як Донцов фактично сповідував відомий більшовицький принцип: спочатку роз'єднання, а потім об'єднання (або: роз'єднання заради об'єднання), тобто: непримиренне поборювання інших і підпорядкування їх собі, Липинський, навпаки, гостро засуджував тих, чиє гасло, як він гірко іронізував: «Бий в Україні всіх, хто не такий, як ми». Супроти принципу ідеологічності Липинський висував принцип територіальності як основу державності й патріотизму. «...Держава скрізь і завжди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території. Ця проста істина — з ряду, наприклад, тих, що земля кругла — була довго, та єсть і по сьогоднішній день для більшости українських політиків абсолютно невідома. Політик-державник мусить собі її усвідомити дуже ясно. Доки він цього не зробить, вся його політична діяльність, хоч би і найбільше "націоналістична" і "самостійницька", може бути всім, але не політикою національною».
Фактично територіального принципу державності дотримувався і Микита Шаповал у «празький» період своєї діяльності. І вже в повоєнній еміграції Іван Багряний стверджував, що Українську державу можна побудувати лише на ґрунті територіального патріотизму, який об'єднає всіх в Україні сущих.