Конкретизуючи свою думку, Ю. Русов говорить про «чотири основні первні нашого народу», які, гадає він, найповніше виявилися в постаті й творчості Тараса Шевченка: «нордійський» (« могутність і пробойовість»); «динарський» («хліборобська ідилія»); «середземноморський» (естетизм); «остійський» (сентиментальність і «розуміння простих переживань» )16. Звичайно ж, у таких спробах систематизації неосяжного і «непіддатливого» етнопсихологічного матеріалу важко уникнути схематизму...
Однією з найцікавіших публікацій на тему політичного розбрату українців була брошура Богдана Цимбалістого «Тавро бездержавности» (Джерсі-Сіті, 1982; перевидано: Київ, 1994). Гірко читати зовні спокійні, але внутрішньо переживані, зболені розважання Богдана Цимбалістого про ту негативно-багатющу спадщину історичного поневолення, що інерціювалася в психологію розбрату, взаємонищення, донощицтва, зрадництва, ненависті до власного кореня й роду, недовіри один до одного і невизнання влади своєї, а тільки чужої — згадаймо Лесю Українку:
На таке оскарження власного народу мали моральне право лише ті, хто віддавав йому свою працю і життя як свідчення великої любові і невід'ємної належності до нього. Кожен народ мав таких оскаржників і завдяки їм «різьбив» (Ольга Кобилянська) себе. В Україні традиція національної самокритики йде ще від літописців, а біблійної висоти сягнула у великих поетів — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Михайло Драгоманов надавав їй раціоналістичних підстав. Драматичного, а часом і апокаліптичного характеру набирала вона в поетів і публіцистів доби Визвольних змагань, у політичних емігрантів.
Богдан Цимбалістий виводить її в інший канал. Він не памфлетист і не публіцист, не емоційний максималіст і не темпераментний пророк — він спокійний і тонкий аналітик, вдумливий і «терапевтично» настроєний психолог; в його тональності й насиченості тексту відчувається школа західної соціальної психології та соціології, а не лише ерудиція. У нього немає гніву і зневаги, є гіркота розуміння і щирість зичливості. Навіть коли йдеться про «чисто звірячу антипатію» (вираз В. Липинського) наших політизованих людей одних до одних як крайній вияв відсутності громадянської культури та політичної зрілості. Уважний аналіз нашої давнішої і ближчої історії давав Богданові Цимбалістому можливість побачити в середовищі українців і елементи цієї культури та цієї зрілості — чи наближення до них.
...Я коротко означив лише деякі віхи в традиції осмислення в науковій літературі та публіцистиці теми «руїни» та політичного розбрату в нашій історії. Можна було б залучити набагато більший матеріал. Зокрема і з нашої класичної художньої літератури та літератури радянської доби й емігрантської. Дуже загально можна сказати, що за всієї різноманітності, а часом і суперечливості, аж до взаємовиключності, інтерпретацій переважає тяжіння до двох підходів: шукати причини української несконсолідованості або в ментальності етносу (геопсихічно зумовлений індивідуалізм), або в історичній спадщині (бездержавність, колоніальний гніт). Зрештою, обидва чинники взаємодіють, зумовлюючи звуженість поля дії сильної національної ідеї.
Тут природно виникає спокуса заперечити: скільки ж можна говорити про бездержавність, коли ми вже 16 років маємо незалежну українську державу?! Але, по-перше, що таке 16 років проти багатьох сотень літ під Польщею, Росією і «трохи» Австрією, Угорщиною, Румунією? Можна подати й такий коректив від Вячеслава Липинського — думка наче парадоксальна, але й над нею варто зупинитися: «...Держава завжди була, єсть і буде на Україні (! — І.Д.). Але тільки в деяких коротких історичних добах держава на Україні приймала за свою ідеольогію (виділено у Липинського. — І. Д.) — національну ідеольогію місцевого громадянства, одмежовувалась територіяльно од інших держав і в той спосіб ставала Державою Українською. Центр державної влади не лежав на українській території. Серед людей, які творили на Україні державу, не було українського патріотизму, тобто свідомости своєї української території». Щодо територіального патріотизму ми вже говорили — він має бути насичений і одухотворений переживанням землі як колиски народу, переживанням історії, культури народу.