Щоб зрозуміти глибину і тривалість дії колоніальної спадщини та способів її подолання, нам би варто звернутися до історичного досвіду деколонізації народів Азії, Африки або й Латинської Америки. Не шукаючи там якихось рецептів, а просто, щоб побачити самих себе в інших ракурсах, послухати думки плеяди їхніх визначних мислителів і лідерів національних відроджень. Та й у «старій» Європі варто декого послухати.
Ось, скажімо, Сімона Вейль, авторка славетної праці «Укорінення», виданої (через півстоліття) і в Україні, але мало ким прочитаної, — в ній ідеться прямо-таки про «наші справи»! Читаємо, наприклад: «Укорінення — це, мабуть, найважливіша і найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які найважче піддаються означенню. Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього». Така укорінена людина — основа нації. Але в історії поряд з природним і соціальним процесом укорінення людей відбувається і протилежний — антисоціальний і протиприродний — процес розкорінення, втрати коріння. Він ніколи не буває добровільним, хоч і може таким здаватися. «Позбавлення коріння відбувається щоразу за воєнних завоювань, і в цьому сенсі завоювання майже завжди — зло. Позбавлення коріння мінімальне, коли завойовниками є переселенці, які облаштовуються у завойованій країні, змішуються з населенням і самі пускають коріння. Так було з еллінами в Греції, кельтами в Галлії, маврами в Іспанії. Але якщо завойовник залишається чужинцем на території країни, володарем якої він став, тоді позбавлення коріння стає майже смертельною хворобою для поневолених народів. Найгострішого стану вона набуває у разі масових депортацій, як це було у Європі, окупованій Німеччиною, чи в Нігерії, чи за грубої відміни всіх місцевих традицій, як у французьких володіннях в Океанії (якщо вірити Ґоґену і Алену Жербо).
Навіть без збройного завоювання влада грошей і економічне панування можуть нав'язувати чужорідний вплив і викликати хворобу позбавлення коріння.
Врешті, соціальні стосунки всередині однієї й тієї ж країни можуть бути небезпечними чинниками позбавлення коренів. У наших краях, у наші дні, без усяких завоювань, існують дві отрути, що розповсюджують цю хворобу. Перша — гроші. Гроші руйнують коріння скрізь, куди вони проникають, замінюючи всі рушійні сили одним бажанням — заробляти. Воно без зусиль перемагає всі інші, оскільки вимагає значно менших зусиль уваги. Немає нічого яснішого й простішого, ніж цифра.
(...) Другим чинником втрати коріння є освіта, так, як її розуміють сьогодні (...) У наші дні людина може належати до так званих освічених кіл, не маючи, з одного боку, ніякого уявлення про людське призначення і, з іншого, не знаючи, що не всі сузір'я видно у будь-яку пору року (...) Те, що сьогодні називають «освічувати маси», означає взяти сучасну культуру, розроблену в цьому закритому, зіпсованому, байдужому до істини середовищі, позбавити її тієї частки чистого золота, яку вона ще може містити (операція, що називається популяризацією), і запхати отримані залишки у пам'ять тих нещасних, які бажають навчатися, на зразок того, як вкладють їжу у дзьоб пташенятам »17.
Неважко уявити, яких масштабів набрало знекорінення внаслідок нашого колоніального минулого і яка його інерційна сила (не кажучи вже про нові, «модерні» чинники). І тут треба враховувати, що «критична маса» знекоріненості впливає і на характер укоріненості, на комплекси «укоріненої» частини людності. Це могло б бути предметом окремої розмови. Зауважу тільки, що звуження сфери укоріненості в суспільстві ставить під загрозу перспективу всякої конструктивної національної дії і парадоксальним чином штовхає діячів на неадекватну політичну поведінку, зокрема на агресивність, незгідливість, авантюризм — усе, що випливає з ототожнювання тільки власної особи з національною справою, баченням її тільки під своєю егідою. Це — великоманія з комплексу неповноцінності. На її вияви наші дні особливо щедрі — згадаймо хоча б хроніку політичних подій останніх трьох років. Але це, знов-таки, і давня хвороба. Цитую з названої праці Богдана Цимбалістого уривок з Послання митрополита Андрея Шептицького до духовенства (1941 року): «...Навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновку, що є в душі українця глибока і сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівносильна і глибока воля, щоби та держава була конечно такою, якою її хоче мати партія чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення межи собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну партійну справу? Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні? Нетерпимість супроти "інакомислячих" гетеродоксів, поняття ортодосії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим феноменом, що можна було поважно побоюватись за майбутнє України»
17 Вейль Сімона. Укорінення. Лист до клірика. — Київ, 1998. — С. 36-39.