Стаття Олега Ольжича «Дух руїни» і стаття Івана Дзюби «Українські усобиці як феномен світової історії» з'являються у нашому видавництві окремою брошурою у 100-річчя від дня народження Ольжича, у дуже важливий для майбутнього України час. Наше бажання — щоб усі відповідальні особи, причетні до державного, громадського і політичного життя, ознайомилися з цими творами, переглянули своє недавнє минуле, задумалися над ним і зробили з прочитаного й зі своєї діяльності мудрі, логічні та раціональні висновки.
Сподіваємося, що і молоді читачі, майбутні громадські, політичні й державні діячі, познайомляться з українським трагічним минулим, щоб не нарікали на давнє минуле і на минуле дворічної давності, щоб знали, що головною причиною наших історичних нещасть і бездержавності є дух руїни, історичні міжусобиці. Молодь, яка прийде до влади за один, два чи десять років, не повинна повторювати нашого трагічного минулого. Ця молодь має бути іншою, має переконати себе, що ті, хто прийде після неї, не знатиме, що таке в Україні XXI століття дух руїни. Хочемо вірити, що його у нас більше не буде.
Запам'ятаймо слова Олега Ольжича, які він написав кілька десятиліть тому:
«Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною.
У цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».
Олег Ольжич
Дух руїни. По сторінках історії
Українська історія багата на великі й героїчні моменти, але досить в ній і темних та болючих сторінок, що їх воліли б ми часто вирвати і не мати в цій великій книзі, з якої народ має вчитися славних і добрих діл. Та зріла мужня суспільність не сміє боятися глянути правді в лице, зокрема в хвилині, коли дійсність вимагає, щоб її бачити тверезо, а не через рожеві окуляри ідилії.
* * *
Дух руїни, дух степу покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, почерез гетьманщину й визвольні змагання 1917-20 років аж по сьогоднішній день.
Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись із сусідами то з півночі, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали. Це є ті Махни, Григорієви та інші отамани, які не хотіли підпорядкуватися власному урядові. Це ті всі, які не признавали і не признають нікого поза собою і над собою, які самі собі панами були, «герць для герцю» виправляли і завжди знаходили опікунів, протекторів, покровителів, яких кликали на поміч, і яку ті радо давали, бо це було в їхньому інтересі.
Міжусобиці й бунти бували й у інших народів. Але інші народи вспівали оформитися в держави й виховати, деколи жорстокими способами, своїх громадян на здисциплінованих і карних членів національної і державної спільноти.
Ми, українці, не вспіли цього зробити, бо нам перешкодили в цьому орди з півночі та зі сходу, які нападали на нашу державу, а згодом сусіди, які наш знесилений нарід поконали, розбивши нашу державу і попровадивши у відношенні до нашого народу політику внутрішнього порізнення, відомого під назвою «діли й пануй» або «пусть русіна на русіна».
З тягарем духу степу і руїни ми опинилися в епосі 1917-20 рр. Цей дух степу і руїни покутує в нас по сьогоднішній день. Упродовж майже цілої історії не мали ми можливості того духа бунту і руїни усунути при помочі фізичної сили чи державних законів, як це було в інших народів. У нас цього духу руїни можна було усунути лише моральною силою, солідарною, моральною поставою громадянства взагалі, а провідних, відповідальних за долю українського народу одиниць зокрема. Одначе так не сталося. У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли появився якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитета, — його негайно стягали на долину і тут мотлошили усіма способами і засобами, щоб тільки він не став, не дай Бог, авторитетом для ширших мас громадянства.
У політичному житті повставали щораз нові партії, групи, фронти і т. п. Наше політичне життя за останнє десятиріччя можна порівняти з робітничою майстернею, в якій учні навчалися на челядників, а згодом, опанувавши ремесло, «визволялись», покидали «майстра» і відкривали власну «майстерню» або просто викидали «майстра» і самі приміщувались у його «майстерні».