Ярослав Осьмомисл (1153-1187) спершу мусів продовжувати війну проти Ізяслава II, що справив різню галичан під Теребовлею (1154). Але по його смерті погодився з його братом Ростиславом І Мстиславичем Смоленським і сином Мстиславом II Ізяславичем Київсько-Волинським. Всі вони ходили разом походом на Київ, де засів Чернігівський князь Ізяслав ІІІ Давидович (1158). Його прогнано, і в Києві засів Ростислав І Мстиславич. А тим часом власні бояри, лихі на впливи при дворі роду коханки князя Насті Чагарової, хапають свого володаря, палять його коханку, вбивають її рідню і диктують князеві навіть особисте життя.
Ярославів син Володимир знову має клопіт з боярами, що встрявають в його приватні справи. Князь тікає перед власними підданими до Угорщини, а у висліді спритні угри садовлять в Галичині королевича Андрія... З поміччю поляків Володимир, проте, приходить до влади і засідає на престолі. Втягнення у внутрішні українські справи чужинців, що мали помагати здушувати внутрішні бунти, фатально відбилося на Галицько-Волинській Державі.
Щойно князь Роман спромагається здолати і зовнішніх ворогів, і внутрішній хаос та звернути сили назовні. Він творить найславнішу сторінку цього Галицько-Волинського періоду української історії, провадячи успішні війни проти поляків і Литви та запускаючись глибоко в їх території.
По смерті могутнього Романа почалася, одначе, 40-літня колотнеча за Галицький стіл між Рюриком Київським, Ольговичами Чернігівськими, Ігоревичами Сіверськими, галицькими боярами, Лєшком Польським та Андрієм Угорським.
Найбільше приходили до слова звичайно обидва останні; Ігоревичів, що захопили були головні осередки, угри та ляхи 1211 р. прогнали, а бояри повісили двох з них, Романа і Святослава, настановляючи князем чоловіка з-поміж себе — Володислава Кормильчича. Все скінчилося, як і можна було чекати, пануванням у Галичині угорського воєводи Бенедикта, що правив від імені п'ятилітнього Коломана, «князя Галицького», зарученого з дволітньою Соломією Лєшківною...
Вже син Романа Галицького не мав стільки щастя, що батько, хоч і був це ще час слави і сили Галицько-Волинської Держави. Данило Романович (1228-1264) п'ятнадцять літ воював з Ростиславом Чернігівським, уграми та власними боярами, що роздавали навіть городи своїм товаришам. Остаточно переборює він ці труднощі і твердою ногою стає на заході і півночі, але зі сходу суне нова навала — татари.
Зруйнована бунтами і усобицями, розбита на поодинокі князівства, Україна вже не може поставити їй міцного опору. Безсила спинити її й мала Держава Галицько-Волинська. Азія відтепер заливає українські степи і пустошить щораз більше українську територію. Українська сила вже не може підвестись. Народи, що виросли за плечима України — Литва і Польща, — підводять голову і накладають руку на українські землі.
Так кінчиться перший великий розділ української історії — Княжа Україна, велика імперія, що змарнувала свою силу у дрібних крамолах та бунтах проти власної центральної влади, потуги, що спалилася в боротьбі сама з собою.
* * *
Мусило пройти аж два століття чужинецького панування, аж поки в українських степах постала сила — козацтво, що перебрало на себе тягар боротьби за українську волю.
Тяжке було це завдання, і непевні перші кроки боротьби. І вже від початку супроводило їх прокляття, безголов'я, бунти і зради.
Це ж під Лубнами, на Солониці, 1596 р. наливайківці в облозі вбили гетьмана Лободу, настановили Кремпського, щоб незабаром видати полякам скарб, корогви, гармати, сурми і самого Наливайка та всіх інших проводирів...
Треба аж такої велетенської появи, як Хмельницький, щоб загнуздати український хаос і звернути буйну силу козацтва на зовнішнього ворога. Кричав гетьман на своїх полковників, бив їх, траплялося, булавою по головах, а котра заслужила, то й стинав, але твердою рукою досягнув-таки того, що українському народові вернулася його давня потуга. Великі плани розбору Польщі, прилучення Західних Українських Земель, Білорусі і Литви та союз зі Швецією проти Москви плекав грізний гетьман. Але смерть не хотіла цього...
Нездалий був, обраний у сентиментальному пориві, Юрась Хмельниченко. Помилку направлено, його місце заняв передбачений Хмельницьким Іван Виговський. Подивляла старшина політичний сприт нововибраного гетьмана, але полковникам не подобався надто розумний володар з їх власного середовища, що знав їх кожного зблизька. Найгірші речі вигадувано про колишнього генерального писаря і свідка всіх державних таємниць покійного гетьмана.