Ішли два довгі століття смерті, темряви, сну, що в ньому народ, затрачуючи навіть свою історичну пам'ять, набирав сил до майбутнього пробудження і чину.
По яких двох віках небуття прокинулась українська нація у громах світової війни й революції 1917 року.
Все свідоме в українстві кинулось організовувати національне життя та українську владу. Найвищим органом України стала Центральна Рада.
Микола Міхновський зі своїми однодумцями береться будувати українську збройну силу — основу кожної держави. Проводиться українізація армії. Півтора мільйона українців у російському війську на німецько-австрійському та турецькому фронтах проголошують на військових з'їздах у Києві, що стоять до диспозиції української влади, готові на боротьбу і смерть за Українську Державу.
Але запаморочені доктринери не розуміють ваги армії, збудованої на послухові й дисципліні. Їм важливіші ідеологічні суперечки; по партійних локалях та на засіданнях Центральної Ради радяться про дрібниці внутрішньої політики... А ворожа пропаганда тим часом не спить, і більшовицька армія посувається під Київ. Українське військо розкладається. Нарешті приходить хвилина, коли з-за Дніпра починають бити гармати Муравйова.
В рішучу хвилину, коли все мало станути на оборону столиці, ряд українських полків, збаламучених ворожою пропагандою, відмовив послуху українській владі і або «проголосив нейтралітет», або збунтувався проти Центральної Ради. Українську столицю боронила дрібна жменька сил — гайдамаки Петлюри, студентський курінь під Кругами та Галицько-Буковинський курінь Коновальця—Мельника, що був сформований з недавніх полонених.
Розклад ішов невпинно. Вся мільйонова маса здеморалізованого війська з фронту посунула додому, несучи заразу бунту й анархії в містечка й села. В жорстоких боях з наїзником кривавилися невеликі вірні своїй владі військові частини та «Вільне Козацтво» — народна самоохорона зі статочних господарів та романтичної молоді.
Українська влада, заключивши Берестейський договір, ще раз запанувала в Києві, але це був вже інший час. Здеморалізоване дезертирами українське село лежало, як бездонне трясовиння, на ньому не можна було вже спертися. Вирішну й єдину силу становили збройні сили союзника.
З цього скористала група монархістів з генералом Скоропадським на чолі, що скинула Українську Центральну Раду. Останні українські частини — Січові Стрільці — були роззброєні. Про Україну рішали біломосковські старшини, що підготовляли відновлення «єдиної недєлімої Росії» і закінчили своє панування гетьманським проголошенням федерації України з Москвою.
Виступ Січових Стрільців Коновальця—Мельника в Білій Церкві та їх похід з Симоном Петлюрою під прапорами Національного Союзу на Київ, де вони розбивають московські офіцерські дружини, вернув Україні її столицю. Але занархізована селянська маса вже не є матеріалом для війська. Повстанці розходяться назад по хатах, кожен пильнує свойого кутка і свойого поля...
Влада Директорії слаба, бо українська армія нечисленна. Ворог з-за Дніпра наступає, з заходу йдуть поляки, на Буковину наскочили румуни. А тим часом в кожній українській партії свій заколот, своє «повстання». Партії діляться на фракції, фракції на групи; час губиться на безплідних дискусіях, інтригах та змовах. Ліві соціалісти-революціонери, т. зв. боротьбисти, та ліві соціал-демократи — дарма, що їх партії були в уряді, — йдуть на співпрацю з Москвою. Бунт і хаос заливають українське політичне життя.
Українська армія в героїчних боях на Правобережжі творить ще славну епопею Походу З'єднаних Армій на Київ, яка виявляє, чого можуть доконати українці збірним, керованим одною волею зусиллям. Але все це вже намарне. Кожне українське село — це Дрогобицька республіка або Рашківська волость, що завдає в спину удар свойому війську; кожен український дядько, вишколений вояк або підстаршина — це агітатор, бунтівник і повстанець проти своєї влади.
Ба й самі військові частини були заражені цим духом руїни. Закінчення правильної військової боротьби 1919 р. становить символічно бунт отамана Божка з його «Запорізькою Січчю», включно з захопленням державної скарбниці... Божко в свою чергу, як годиться бунтівникові, загинув з руки другого такого ж — отамана Волоха, що вже просто перейшов до більшовиків.
Ще рік змагаються українські частини проти москалів, спираючись вже на Польщу, що готує зраду... Ще ходять по Україні окремі загони месників, але час її вже втрачений. Сила українська розпорошилася в бунтах і анархії. Україна ставить собі нерукотворний пам'ятник — могилою під Базаром.