У Стародавньому Єгипті першого дня першого місяця сівби на території всієї країни влаштовували святкування. Організовані на честь богів свята могли тривали довгий час і переривати робочий процес. У період розливу річки, на час якого сільськогосподарські роботи припинялися, святкування могли продовжуватися хоч і місяць поспіль. За час святкування випивали більше вина, ніж упродовж решти року. Єгиптяни мали своє присвячене сп’янінню свято — текхі165.
Греки святкували нове народження природи, виражаючи шану Діонісові. У лютому святкували початок весни і сезон плавання під вітрилами. Святкування відбувалися також із нагоди початку нового врожаю винограду. Греки відкривали винні бочки й улаштовували великі змагання, хто вип’є більше вина чи хто довше всидить на переповненому, змащеному жиром бурдюку. Доїдали зимові запаси, адже точно знали, що вродив новий урожай. Родючість святкували, б’ючи жінок розпущеним листям по сідницях, щоб вони ставали ще більш плодовитими166. У римлян було аналогічне свято на честь богині весни Майї.
У світі селянина падіння листя з дерев і осіння темрява нагадували про смерть, але водночас і про оновлення природи у формі нового врожаю. До збору врожаю не приступали, поки не принесли жертву богам і не вшанували покійників. Це було традицією французьких виноробів Ельзасу. Від Дня всіх святих в Ельзасі починалося виробництво вина. Фермери-винороби збирали урожай, чавили виноград і убивали його. Аби народитися знову, потрібно спершу померти. Вино починає бродити, таким чином виділяється речовина, яка поєднує фермерів із чимось божественним. Чоловіки п’ють своє вино в підвалах, а після того кидають винні келихи в бочки в пам’ять про померлих167.
Прямим обов’язком порядного селянина було хмеліти від дарів природи і богів. Цей звичай походить іще від язичницьких часів. Принцип полягав у тому, що бог дає тому, хто дає сам. Що більше зерна спустилося божою горлянкою вниз, то більший урожай був наступної осені. Коли їжі та питва було вдосталь, живіт повний і голова в теплі, на душі також було вільно й добре. Ніхто не бідував, ніщо не боліло. Оскільки за тих часів вірили, що природа підкоряється тим самим законам, до її щедрості ставилися з повагою і боялися наврочити пісною їжею і розведеними напоями168.
У різних куточках світу впродовж тисячоліть улаштовували забави під час зимового сонцестояння. У греків існувало свято на честь богині родючості Деметри і бога вина Діоніса, яке означало, що зима йде на спад. Діонісії починалися наприкінці грудня, коли виноградні грона на вигляд ставали схожими на смерть. Невід’ємними складниками Діонісій були карнавальні безумства, дратівливі пісні та грубе насміхання над публічною владою. Після святкової вечері чоловіки йшли, а жінки залишалися на продовження бенкету й приступали до випивки. До столу подавали випічку в формі чоловічих і жіночих статевих органів і виголошували двозначні сороміцькі промови169.
Римляни влаштовували на зимове сонцестояння Сатурналії на честь Сатурна, а германці вшановували Йоль. Свято Йоль було завершенням обмолоту зерна у скандинавів. Також римський Сатурн споконвіків був богом земле- і виноробства. Сатурналії тривали сім днів, з 17 по 23 грудня. Це був період нестримних веселощів. Після релігійних церемоній наступав час шалених розваг. Люди навіть від самого ранку приймали ванну, аби мати змогу весь день провести за столом. Тісні тоги жбурляли в куток і лишались у вільних туніках. Школи і зали суду зачинялися, а можливі воєнні дії призупиняли. Сатурналії святкували на згадку про золотий вік. Згідно з легендою, тоді люди жили без турбот. Сатурналії були типовим фестивалем, на якому світ і ролі переверталися догори дригом. Тому на згадку про час золотої свободи господарі служили рабам, які отримували право говорити й робити, все що заманеться170.
Новий рік усюди в Європі був повним шаленства. Традиції процвітали ще у Дворіччі, де свято Нового року тривало 11 днів. Свято розпочиналося, коли священик знімав із царя відзнаки, давав йому ляпаса, тяг за вухо, наказував стати на коліна й читати молитви розкаяння і спонукав його виконати свій релігійний обов’язок. Потому священик повертав царю його символи влади. Тоді цар у храмі брав за руку верховного бога Бела і кликав приєднатися до священної процесії. Бел очолював карнавальну ходу до каплиці за містом. Сотні тисяч людей слідували за ним, здіймаючи галас і радіючи. Міжкласових розбіжностей не було, раби ставали панами, а пани — рабами171.