* * *
Ось такі постають рівнобіжні.
Читач напевно помітив уже, що ці рівнобіжні не зовсім звичайні: то зближуються, в якихось пунктах сливе збігаються (Сковорода — Гоголь, Сковорода — Достоєвський), то розбігаються (Сковорода — Шевченко, Сковорода — Руссо), а то навіть перетинаються, перехрещуються (Сковорода — Толстой).
Так виникає феномен «перехресних рівнобіжних» — явища дивного, фантасмагоричного, щоб не сказати протиприродного, принаймні для буденної свідомості, сформованої шкільною премудрістю, згідно з якою перехресні рівнобіжні — правдивий нонсенс, півтора людського, Химині кури…
Але, властиво, хто сказав, що повсякденна життьова логіка та Евклідова геометрія найліпше пристосовані для дослідження багатовимірної простороні людської думки?..
Любитель священної Біблії
Лист до М. Ковалинського від 26 вересня 1790 року — один з останніх відомих нам листів Сковороди. Наче підводячи попередні підсумки зробленого, філософ складає список своїх творів. Дивна річ: не знаходимо в ньому «Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», діалогу, що, як ми зрозуміли, є дуже важливим для автора. Все, однак, з’ясується, як тільки перечитаємо текст діалогу й звернемо увагу на розповідану Логвином (чиї думки й судження вочевидь імпонують авторові) «баєчку», або притчу, про «неграмотного Марка». Твір з такою назвою в сковородинівському списку згадано. Виглядає, справа в тому, що філософ надавав цій притчі засадничого значення, саме в ній бачив квінтесенцію, сенсове осердя «Розмови п’яти подорожніх». До речі, ще раніше, в листах до Я. Правицького 1785 та 1786 років, Сковорода весь цей діалог так і називає — «Марко Препростий».
Притча про «неграмотного Марка» це інтерпретація мандрівного апокрифічного сюжету про людину, яка дісталася до раю і змушена обґрунтовувати своє право на вхід до царства вічного блаженства. Відповідаючи на традиційні запитання святого Петра — держця заповітних ключів од райських воріт, «простак» Марко, котрий, виявляється, ні священних мов не вивчав, ні академії не відвідував, ні богословських книжок не читав, бо не знає «„аза“ в очі», тим не менш виявляє неабияку мудрість у розумінні головних моральних законів. Осібно важливою є третя «реґулка», що її Марко дотримувався протягом усього життя: «Чого собі не хочеш, іншому не бажай!» (І, 348).
Це написано Сковородою 1772 року. Через тринадцять років у праці «Підстави метафізики моралі» Іммануїл Кант сформулює свій знаменитий категоричний імператив: «Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, й в особі всякого іншого… як до цілі й ніколи не ставився б до нього як до засобу»[240].
Нехай читача не подивляє, що тут поруч поставлено двох авторів, які не знали і напевно не читали одне одного. Мисль людська рухається вигадливо, багатовекторно, й часто-густо при цьому виникають різні перетини та переклики, те, що можна назвати ефектом своєрідного інтелектуального «відлуння».
Жодною мірою не претендуючи на докладний порівняльний аналіз етичних систем німецького та українського філософів, відзначмо головне, що дозволяє, як видається, зіставити обидва формулювання, — їхній законотворний, всезагальний характер, який не залежить від суб’єктивних нахилів і намірів окремого індивіда. В Сковороди «неграмотний Марко» підкреслює, що тоді як перші дві його «реґулки» цілком «домашні», життьові, третя «є апостольський закон, даний для всіх народів» (І, 348), тобто це «повеління», всезагальна необхідність. Кант так само наполягає на тому, що «тільки із законом пов’язане поняття безумовної і притому об’єктивної і, отже, загальнозначущої необхідності, й повеління суть закони, яким треба коритися…»[241].
Тут-таки, щоправда, оприявнюється — і це не менш суттєво — й засаднича відмінність у поставах двох філософів, передовсім щодо розуміння стосунків поміж мораллю та релігією.
Кант виходить з того, що релігія повинна спиратися на моральний закон, і саме з моральної точки зору потрактовує доґмати християнства; сама ж мораль, вважає він, будь-якого виправдання з боку релігії не потребує. Тому німецький філософ визнає «моральну теологію», але заперечує «теологічну мораль», що, до речі, спричинилося до гострого невдоволення сучасних Кантові сильних світу цього. Так, після виходу твору «Релігія в межах одного розуму» філософ отримав вельми гнівливе послання від прусського короля. «Наша найвища особа, — писав Фридрих-Вільґельм II, — вже давно з великим невдоволенням розгледіла, що ви зловживаєте своєю філософією для викривлення і приниження деяких головних і підставових учень Св. Письма й християнства». Король попереджав, що в разі, якщо філософ упиратиметься в своїх помилках, йому слід «неуникно очікувати неприємних розпоряджень»[242].
242
Цит. за: Энциклопедический словарь, изд. Ф. А. Брокгауз и И. A. Ефрон. — Т. XIV(27). — СПб, 1895. — С. 322. — Стовпець ІІ.