Прагнення синтезувати в єдиній етично-філософській концепції античні та християнські первні виявляє і Сковорода. «Привітайся із стародавніми поганськими філософами. Побесідуй із отцями вселенськими. Нарешті, підеш у землю ізраїльську, в самий Вифлеем, у дім хліба та вина, у священний храм Біблії…» (І, 442) — таким уявляє Сковорода шлях до осягнення істини, який доконечно належить пройти тому, хто має намір присвятити себе богослов’ю.
З цього приводу в його діалогах час від часу виникають гострі дискусії. Коли в «Бесіді 2-й» Яків робить спробу пов’язати вчення Піфагора про трикутники з християнським доґматом триєдності, це викликає активне неприйняття з боку його співрозмовників: «Трикутник твій, Якушо, пахне Піфагором. Небезпечно, щоб ти не накадив і духом платонівським, а ми шукаємо Христового духу», — остерігає обачливий Афанасій. Але Якова рішуче підтримує Григорій — alter ego автора: «Не вміщуйте богознання у тісноту палестинську. Доходять до Бога й волхви, тобто філософи. Не весь Ізраїль мудрий. Не всі й погани пітьма» (І, 302–303). До тієї ж теми співрозмовники повертаються в діалозі «Буквар миру», один з розділів якого названо «Кілька крихот та зерен із поганського богослов’я». Знову той самий Афанасій висловлює сумніви: «Чи ж можливо, щоб харч не був поганий, коли він від поганського столу?» І знову перемагає точка зору, що протистоїть вузькочолому доґматизму: «Хіба ж ти забув, що кожен, хто не проти нас, за нас є?» (І, 424–425). Послуговуватися мудрістю, почерпнутою «із язичницьких засіків», — значить «забране в поган золото присвячувати в храм Господові», служити істині, яка повинна бути відкритою не тільки «обрізаному», тобто посвяченому, але всім людям, хоч би й «римському капітанові Корнілію», він-бо так само «любий Богові» (І, 425).
Хтось із читачів може подумати, що подібні богословські тонкощі не такі вже й суттєві. Це не так. Справа в тому, що толерантне наставлення Сковороди до античної філософської традиції суперечило офіціозній московської ортодоксії, яка на той час давно вже захопила панівні позиції в православному українському просторі. Показовою під цим оглядом є історія надрукування пісні 30-ї зі «Саду божественних пісень». Поетично й філософськи осмислюючи тему скороминущості часу, короткості відпущеного людині земного існування, Сковорода слідом за одним з особливо шанованих ним «поган» — Епікуром закликає відкинути «печалі», цінувати «утіху і радість», пам’ятаючи, що життя, як пісня, «не красне довготою, та красне добротою». Завершується пісня дивовижним за своєю зухвалістю зіставленням:
Пісня 30-та була надрукована лише 1861 року, в першому зібранні творів Сковороди, причім видавці, ймовірно, під тиском духовної цензури, змінили заключні рядки:
…Ще раз пригадаємо наведений М. Ковалинським список улюблених письменників Сковороди. Перерахувавши низку імен античних і ранньохристиянських авторів, біограф наголошує: «…Голова ж усім — Біблія» (І, 393).
Отже, коло замкнулося? Антична класика й патристика є важливими складовими світоглядної системи Сковороди, його богословської концепції, та все ж над ними неподільно старшує Біблія. Ніби все ясно…
Проте якщо це так, звідки могло взятися подібне: «Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи водоспади гірких вод, усю свою земну кулю покрив забобонами» (II, 9)? Або таке: «Коротко кажучи, вся Біблія наповнена безоднями й спокусами» (II, 38). Або: «Знай, що Біблію читати й брехню… рахувати — це одне й те ж» (II, 155). Звідки отакі, з прикладу, характеристики, як «бабині казки, клопітний навіжений, дитяча небилиця» (І, 285), «баляси» (І, 286), «лев, який обходить Всесвіт, гарчить і терзає, напавши на бідного читача» (І, 303), «богословська плітка» (І, 401), «тіньово письмовий морок й вбивчі для нас неймовірні бабські історії» (II, 59)?