Список таких і подібних означень можна множити й множити, що й робили, до речі сказавши, багато хто з дослідників (поміж них і поважні — О. Єфименко, А. Ніженець), зближуючи «антибіблійні» висловлювання у творах Сковороди з богоборчими виступами Бенедикта Спінози, а дехто — в дусі доби — прямо оголошуючи українського філософа «атеїстом», чия постава ґрунтована, мовляв, «головним чином на природознавчих і матеріалістичних поглядах»[247].
Маємо тут очевидне спрощення складної проблеми, якщо не простіше — неуважне прочитання текстів. Адже одна справа сміливі виходи поза доґматичні рамці офіціозних постулатів і зовсім інше — богоборство, поготів атеїзм; пантеїстичні тенденції, відкритий погляд на реалії дійсності — й «міцні матеріалістичні підстави».
Їй же право, не склало б жодних труднощів вибудувати поряд із добіркою принизливих і лайливих епітетів аж ніяк не менш значливий список означень протилежного кшталту, що їх Сковорода дає Біблії. Як-от: «Сонце всіх планет і цариця Біблія» (І, 102), «солодкі гуслі Божі» (І, 187), «аптека», «лікарня горня» (І, 347), «Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган», «Біблія є слово Боже і язик вогняний» (І, 371), «аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного миру» (І, 373), «виноград Господа Саваофа є Біблія» (І, 448), «матір наша — Біблія» (І, 451), «Біблія є книга й слово, яке заповів Бог» (II, 50), «чи не гірне царство Біблія?» (II, 51), «Біблія є думки Божі, це є вічне серце, а серце вічне є й людина вічна» (II, 55), «єдина голубиця моя, Бібліє!» (II, 317).
Можна було б перераховувати й далі. Та чи варто? Що нам дасть таке «перетягування линви»? Адже вирішують зрештою не кількісні показники, головне — внутрішній сенс діалектики протистояння та взаємодії супротиставних елементів.
«Сфінкс» — так Сковорода нéраз називає Біблію. Звичайно, зауважує філософ, найлегша справа пройти повз загадку сфінкса, зневажити, зіґнорувати «біблійну істину», як це робить той, хто «кинувся у бік безбожників». Нічим не краще і «той марновір, який повзає і грязь зі змієм поїдає», готовий, замість утруднювати себе власною думкою, «коло проскури жувати шматину». «Той нахабний і недогадливий, а цей дурний і мерзотний», — пише він у листі до С. Тев’яшова, надсилаючи йому свій трактат «Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)», і пояснюючи, що прагнув показати «у цій книжечці… досліди, яким чином можна входити у точний цих (тобто біблійних. — Ю. Б.) книг розум» (II, 12).
Результати цих дослідів Сковорода резюмує у короткому заключному розділі трактату. Відповідно до своєї теорії «двох натур» він розглядає Біблію як «творіння», де «знаходимо під брехнею істину, мудрість під буйством, а в плоті — Бога». «Випробуйте Писання!» (II, 33) — в цій підсумковій формулі знаходить вияв творча, антидоґматична спрямованість богословських поглядів Сковороди.
(Причинки. Не пропустімо повз увагу, що Сковорода тут, як це він часто-густо робить, тонко й органічно вплітає в біблійну тему античні ремінісценції. Образ «Алківіадської ікони», котра «з лиця була жартівлива, а всередині ховала Божу велич» (II, 33), поза сумнівом, навіяний діалогом Платона «Пир». Згадаймо: один із персонажів цього діалогу, афінський державний діяч Алківіад, учень і друг Сократа, порівнює високо поважаного ним мисленника з фіґуркою козлоногого силена, або сатира, «які бувають у майстернях скульпторів»; якщо зазирнути під комічну й бридку оболонку такого силена, «то всередині в нього виявляються зображення богів».
Це звернення до античного мотиву свідчить про вплив на світогляд Сковороди, поряд з реформаторськими ідеями, ренесансних традицій. Таке складне поєднання різних, але аж ніяк не взаємовиключних тенденцій не повинно подивляти, коли мовиться про таку суто перехідну за своєю природою постать, як Сковорода.)
Серйозному критичному випробуванню — випробуванню «натурою», досвідом, логікою, здоровим глуздом — Сковорода піддає цілу низку біблійних міфологічних сюжетів і леґенд.
…26 вересня 1790 року Сковорода надсилає М. Ковалинському список трактату «Ікона Алківіадська» — свою «малорослу дочку». Із супровідного листа дізнаємося, що цей твір (написаний ще 1776 року) зустрінуто було в багнети мракобісами. «Рід цей лицемірний і солодкоокий, лаючись, називає („дочку“. — Ю. Б.) біснуватою і буйною» (II, 316). Навіть учень і щирий шанувальник Сковороди, священик із села Бабаї Яків Правицький, який протягом багатьох років ретельно й трепетно збирав до своєї «книгохранки» кожне слово, написане вчителем, вважав за щастя дати йому притулок у своєму домі, — навіть він піддавсь. «Яків мій до цієї моєї „Дочки“ простудився. Замастив у ній і моє, і ім’я [того], кому піднесена. Звідкіля це? Не знаю» (II, 316).