Як же так? — спитаємо й ми, зостановившися в розгубленості перед цими парадоксами.
Спробуймо «міркувати меткіше», пошукаймо відповідь у більш розгорнутих означеннях. Ось «сила» байки «Гній та Діамант»: «Світські книги, безсумнівно, наповнені великою красою. Коли б вони спитали Біблію: чому перед нею вони й дещиці тієї слави не мають і нащо їй створюють вівтарі та храми? — „Сама не відаю, — відповіла б вона. — Я складена із тих-таки слів та мовлень, що й ви, і навіть ще з гірших та варварських. Але в безсмаковитих моїх водах, як у дзеркалі, ліпотно сяє невидиме, проте світле око Боже, без якого ваша користь порожня, а краса мертва“»(І, 117).
Іще приклад. «Прощай, соляний стовпе! — вигукує Сковорода в трактаті „Жінка Лотова“, маючи на увазі біблійну леґенду про жінку, яку за непослух Бог перетворив на соляний стовп. — Прощай, паскудне й дурне лице! Прощай, перелюбнику, душі й тіла вбивце! Залишайся німим, кумире! Остерігайся подібних! Відчиніть нам ворота правди! …Крім бабських байок і крім смертоносних соків, відкриває (Біблія. — Ю. Б.) нам друге, чисте, нетлінне, рятівне, наступне за отрутою, захребетне, останнє, вічне, Боже; щоб ми судили, дивлячись не на обличчя, а випробували закрите завісою і зачинене дверима…» (II, 57).
Ні, не просто собі двоїстість як марна гра парадоксами перед нами; радше — складна діалектична єдність супротиставностей, яка спирається на певну аксіологічну ієрархію. За олжею, за «дурним лицем» зовнішньою оболонкою, «завісою» криється справжня сутність — «нетленне», «вічне», «Боже»; в «страшній печері», в «підлих і похмурих зовнішностях, як у старому лахмітті, загорнуто премудрість, що сходить на серце людське, котрої всі й всілякі коштовності не гідні» (І, 244). Справа в тому, що Біблія тільки «з виду… є звичайною водяною ємкістю, але силою своєю — ланцюг красот і скарбів» (І, 401).
Як же оволодіти цими красотами й скарбами? Як продертися крізь «непрохідні хащі, непролазний терновник» у «чудовий, духмяний нагірний сад, сповнений безперервної втіхи» (І, 248)?
Є дві доконечні умови — треба бажати й треба вміти.
Вмінню Сковорода присвячує не одну сторінку, намагаючись підготувати зацікавленого й добросовісного читача до нелегкої, ба навіть «небезпечної» зустрічі з духовним «Голіафом» — Біблією. Її він порівнює ще і з левом, перемогти якого не кожен спроможний, «не всякому по-Якову», потрібні сила, сміливість, хист біблійного Самсона, щоб «знайти у жорсткому ніжне, в гіркому — солодке, у лютості — милість, в отруті — поживу, у буйстві — смак, у смерті — життя, у безчесті — славу…» (II, 38). «Мало читати, багато жувати» — така суть методу Сковороди. Цей метод він обґрунтовує докладніше в «Жінці Лотовій», назви розділів якої промовляють самі за себе: «Про страшну небезпеку в читанні» й «Про читання в міру». Остерігаючи від «пересичення» читанням багатьох, «до того ж з різними думками», книг, філософ нарікає на те, що ми часто-густо «блукаємо по незліченних і різнорідних стадах книг без міри, без розбору, без гавані» (II, 39). Бездумне й безмірне поглинання книг не приносить ні задоволення, ані справжніх радощів, їх може дати лише неспішне, вдумливе, поглиблене осягнення — «жування», за виразом Сковороди. «…Розжуйте, розкусіть, розтовчіть, розбийте й зруйнуйте цього ідола, роздеріть лева, цього диявола, і знайдіть всередині сховану їжу й солодкий сік вічності…» (II, 41).
Але щоб навчитися, щоб уміти, треба спочатку бажати. Треба бути готовим відмовитися від легкого «багаточитання» задля трудного «довгожування». Скільки навколо тих, хто йменує себе вченими лише на тій підставі, що «багато жеруть для самої дизентерії» (II, 328), не завдаючи собі жодних зусиль пробитися під шкаралущу до ядра горіха, очистити зерно істини від полови, бруду, суєслов’я, розгледіти «сутнє через буквальний смисл» (II, 412).
Сковорода не шкодує в’їдливих епітетів для характеристики подібних «читців»: «поганські мудреці» (I, 120), «беззубі скоти» (І, 232), «церемоністи» (І, 373), той, «що спить на Біблії» (II, 34), «глупий книжник» (II, 35), «ті, що сплять, сказати б, на Біблії» (II, 328). Їхня зброя — марновірство, котре «гірше від безбожництва», немає «більш смертоносної для суспільства рани». Марновір — не просто доґматик, талмудист, він войовничий доґматик, аґресивний талмудист, ворожий всякому інакшомисленню. Він гнівається, він «сумує, якщо хтось на південь, а не на схід з ним молиться. Один злий, що занурюють, інший біситься, що обливають охрещуваного. Один кляне квас, інший — прісний хліб… Та хто порахує всю павутину марновірних голів?» (II, 10).