Закріпачення селян різко загальмувало й відкинуло назад розвиток української школи. Надолужити втрачене було нелегко й після скасування кріпаччини. За підрахунками Д. Багалія, 1884 року, хоча на той час уже відкрито було чимало земських шкіл, у Харківській губернії одна школа випадала на 4270 чоловік, тоді як у другій чверті XVIII століття це число дорівнювало 2524[61]. На початку XX століття історик О. Левицький також відзначає, що «оскільки за старовини парафії в Малоросії були малолюдніші, ніж сьогоднішні, то доводиться висновити, що пропорційне відношення тодішніх шкіл до кількості населення навряд чи не було сприятливішим, ніж таке саме відношення сьогоднішніх земських і навіть церковнопарафіяльних училищ». Причина одна — «змінені… в кінці XVIII ст. громадянські порядки». «Державний перепис 1782 року, прикріпивши всіх і кожного до певного місцепроживання і роду занять, забрав разом і в посполитих право переходу від одного пана до іншого, і в бакалярів можливість перемандровувати з однієї школи до іншої. Але тим самим було нанесено смертельний удар і народній малоросійській школі»[62].
Зауважмо, що занепад шкільної справи збігся зі смертельним ударом і по Запорізькій Січі, ліквідованій з наказу Єкатєріни II 1775 року. Тимчасом у межах Запоріжжя так само існувала розгалужена мережа шкіл — монастирських, церковнопарафіяльних і так званих січових, що й визначало доволі високий як на ті часи ступінь письменності поміж запорожцями. Цікаві дані щодо цього наводить Д. Яворницький. 1763 року, при складанні якогось важливого документа, потрібні були підписи козаків; тоді в одному з куренів оприявнилося таке співвідношення: на 13 неписьменних — 15 письменних. Коли 1779 року, вже після падіння Січі, запорожці змушені були присягати російському престолу, з 69 чоловік, які заприсяглися, 37 виявилося письменними і 32 неписьменними. «Факт, — пише Д. Яворницький, — найвищою мірою повчальний для тих, хто склав собі уявлення про запорізьких козаків, як про гуляк, п’яниць і брутальних невігласів…»[63].
Д. Яворницький, коментуючи свідчення колишнього запорожця Микити Коржа про те, що в Січі «були такі письмаки, що і в лаврі зрідка відшукати можна було подібних до них»[64], пояснює цей феномен тим, що Січ «вельми часто поповнювалася „вченими і недовченими спудеями“ Київської… академії, багатьма польськими, українськими та іноді великоруськими панами й дворянами, які вміли і читати, і писати, але не вміли ужитися з порядками своєї батьківщини»[65].
Особливо високий відсоток письменних людей давали Запоріжжю вихованці Київської академії; це пояснює, не без підстав вважає Д. Яворницький, такі осібності стилю запорізького «діловодства», як, скажімо, численні посилання в офіційних листах на тексти зі Святого Письма, або помітна схильність січових письмак до вживання іноземних слів, класичних книжних образів, вишуканих, закрутистих виразів і метафоричних засобів (першпектива, недишкреція, респекція, респонс, сатисфакція, специфікований, Кіммерійський босфор, Евксинський понт, душегубне єзеро гріховне, плевосіяння і т. ін.)[66].
(Причинки. Тут на пам'ять знову спадає епізод зустрічі Тараса Бульби зі своїми синами. Старий козак продовжує напівжартома-напівсерйозно ганьбити вченість і вчених, але у цьому потоці словесного баламутства раптом проскакує така деталь, яка відкриває нам цілком несподівану грань в образі Тараса: «Ну, подставляй свою чарку; что, хороша горелка? А как по-латыни горелка? То-то, сынку, дурни были латынцы: они и не знали, есть ли на свете горелка. Как, бишь, того звали, что латинские вирши писал? Я грамоте разумаю не сильно, а потому и не знаю: Гораций, что ли?
„Вишь, какой батько! — подумал про себя старший сын, Остап. — Всё, старая собака, знает, а ещё и прикидывается“».
Навряд чи Тарас Бульба навчався в академії — тим примітніше його посилання на староримського автора. Це ім'я можна було почути де завгодно: і в сільській школі, й від якого-небудь мандрівного дяка або «спудея», і, нарешті, в самій Запорізькій Січі, від кого-небудь з тамтешніх ерудитів, які знали, словами Гоголя, «что такое Гораций, Цицерон и Римская республика»… «Латинізм» тоді, не буде пересадою сказати, витав в українському повітрі, якщо, зрозуміло, мати на увазі освічені або принаймні письменні верстви козацтва, що до них якраз належав Бульба. Не лише в монастирських, а й у приватних бібліотеках, поряд з книжкою німецькою, французькою, польською, багато було книжок на латині. Цікаві свідчення щодо цього містить знаменитий «Щоденник» ґенерального підскарбія Якова Марковича, одного з найосвіченіших людей України тієї доби. Збираючись у похід, автор «Щоденника» провадить ретельну ревізію своєї бібліотеки: «Книги пересмотрувалем все и знову поскладалем, отобралем з собою 32, а оставилем в скрине 69, в библиотеци сюй стороне 144, а в другой 44, и того всех 289»[67]. Кількість, як на ті часи, чимала! Поміж цих книжок були видання з теології, праці історичні, географічні, природознавчі на різних мовах, поза іншим, і на латині, — недарма Я. Маркович був вихованцем Києво-Могилянської академії, улюбленим учнем Теофана Прокоповича).
61
Багалій Д. Історія Слобідської України. — С. 252. Див. також: Сумцов М. Слобожане. Історико-етнографічна розвідка. — Х., 2002. — С. 182–188.
62
Левицкий Op. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII ст. — К., 1902. — С. 280, 287–288.
63
Эварницкий (Яворницький) Д. История запорожских козаков. — Т. 1. — СПб., 1892. — С. 524.
67
Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717–1787 гг.) — Ч. 1. —К., 1893. — С. 205.