Тут доречно завважити, що «осібність» сучасного Сковороді масонства закорінена була в дворянській природі цього руху. Не випадково в Росії до нього, з правила, входили члени родовитих і високопоставлених сімейств — Воронцових, Ґаґаріних, Єлаґіних, Куракіних, Трубецьких, Щербатових; симпатиками й ласкавцями масонів були дехто з найвищих в імперії осіб, прикладом, Пьотр III, Павел І. Сковорода, ясна річ, перебував на протилежному соціально-духовному полюсі. Всупереч наведеній вище думці М. Сумцова, він зріс якраз у зовсім іншій атмосфері, ніж та, що «живила російське масонство», так само, зазначмо, й українське (М. Антоновський, згадувані вже С. Гамалія і В. Томара, Я. Дубянський, П. Лодій, І. Мартос, Г. Орлик, А. Прокопович-Антонський, X. Чеботарьов та ін.), котре не виходило за рамці місцевого, «малоросійського» відгалуження масонства російського, загальноімперського й не було означене «національними рисами малоруського народу», як те здавалося М. Сумцову. Навіть учорашній могилянець, безпретензійний та аскетичний Гамалія, біла ворона поміж своїми московськими «братами», виглядає російським «паном», мало не вельможею порівняно з бездомним мандрівцем, «старчиком» філософом-«мужиком» Сковородою — за його власною самоідентифікацією, правдивим «сином Малоросії» і рідним «племінником України»…
Ще раз повернімося до відтвореної (наскільки повно й точно — то інша річ) М. Ковалинським його бесіди зі Сковородою. Уважний читач напевно помітив, що «мартиністів» згадано тут в одному ряду з іншими «сектами». Напрошується висновок, що критичні судження філософа про масонів, зокрема про їхню «особність», коректним буде віднести назагал до сектантства як конкретно-історичного явища.
Існує, проте, доста поширена точка зору, прихильники якої зближують, а то й ідентифікують учення і діяльність Сковороди з різними сектантськими — у власному значенні цього поняття — течіями. Пам’ятаємо, що іще за свого життя Сковороді доводилося чути на свою адресу звинувачення в єресі. Пізніше дослідник російського сектантства Ф. Ліванов у книзі «Усобники й острожники» намагається виявити аналогії між окремими пунктами філософії Сковороди й поглядами молокан, стверджуючи, поза іншим, що в членів цієї секти «ім’я Сковороди вважається заледве не Апостольським» і що значна частина його творів «у великому вжитку в молокан»[269]; автор посилається як на докази на нібито відібрані в молокан зшитки з переписаними сковородинівськими текстами, які зберігаються в архівах Міністерства внутрішніх справ. Про «сильний вплив» Сковороди на молокан згадує (виглядає, що довірившись Ф. Ліванову) і автор розвідки про духоборницькі секти О. Новіцький, утім, застерігаючись, що «про ставлення його до духоборців ми ніде не знаходимо позитивних даних»[270]. Щоправда, тут-таки Новіцький, заперечуючи собі самому, висловлює нічим не потверджене припущення, ніби Сковорода був укладачем так званого «Сповідання» катеринославських духоборців. П. Мілюков уже з певністю твердить, що погляди Сковороди, мовляв, «цілковито збігалися з поглядами духоборців» і що Сковорода назагал «у душі був сектантом»[271].