Чи замислювався над цими питаннями сам Сковорода? Чи він усвідомлював повною мірою, що, приміром, його критика буквалістського тлумачення текстів Святого Письма, заперечення біблійних чудес або кусливі кпини над «церемоністами», котрі «сплять» на Біблії, або зухвале порівняння Христа з поганином Епікуром, — що все це не вміщується в рамці ортодоксальних церковних канонів? Що його зверхнє, а то й зневажливе ставлення до обрядів і таїнств, які він називав «хвостами, що їх треба відсікти»[275], буде потрактовано можновладцями як єресь, відтак тут не допоможе ні авторитет самого апостола Павла, котрий навчав, що «не той юдей, що є ним назовні, і не те обрізання, що назовні, на тілі, а той хто юдей у скритості, і те обрізання серця — за духом, не за буквою…» (Послання до Римлян, 2, 28–29). Не міг не замислюватися, не усвідомлювати. Не міг не здавати собі справу, що вже сама його уникливість у питанні про історичну місію московської церкви яко «Третього Риму», саме умовчання стосовно цієї теми є надто промовистими. Та інакше поводитися, інакше чинити, як бачиться, не міг.
Зауважуючи, Сковорода «блукав поза огорожею церковною», В. Ерн, однак, розцінює це як лишень випадковість: «…Між Сковородою та Церквою не стояло жодних неперехідних перепон»[276]. Мовляв, були перешкоди — «раціоналістичний ухил», «поганий платонізм», віра у «вічну матерію», «зовнішнє розуміння світу»… Вони, ці перешкоди, й «утримували Сковороду від найвищого просвітлення», приводили до «несвідомого відштовхування від Церкви».
Те, що було, за Ерном, для Сковороди фатальним непорозумінням, через століття «повторюється у невисловленій трагедії Толстого», — «великий геній заломлюється».
Зіставлення, як у випадку з Гоголем, визнаймо, не є безпідставним. Чимало моментів оприявнюють близькість релігійних поглядів Сковороди й Толстого. Лише кілька таких моментів.
Передовсім це усвідомлення нерозривного зв’язку релігії з мораллю, з такими поняттями, як добро, зло, правда, совість тощо. «Спроби заснувати мораль поминувши релігію, — вважає Толстой, — подібні до того, що роблять діти, котрі, бажаючи пересадити рослину, яка їм довподоби, відривають од неї корінь, який їм не подобається і видається їм зайвим, і без кореня встромлюють рослину в землю. Без релігійної основи не може бути жодної справжньої, натуральної моралі, так само як без кореня не може бути справжньої рослини». Проте й релігія, це Толстой тут-таки спеціально підкреслює, неможлива без моралі, бо сутність релігії полягає не у вченні «про божеств», а «тільки у відповіді не запитання: для чого я живу і яке моє ставлення до безкінечного світу, який мене оточує?»[277]. Тільки в цьому.
Звідси — неґативне ставлення письменника до «метафізики релігії», до «зовнішнього боговшанування», до марновірства й обрядовості — всього того, що й Сковорода називав «лускою», «брехнею церемоніальною». Звідси відвага Толстого бути вільним від «ошуканства віри в чудеса», від усього, що «суперечить розуму», бо це «є олжа людська, як олжа всіляких сучасних чудес, зцілень, воскресінь, чудотворних ікон, мощей, перетворення хліба й вина і т. ін., так само як і чудес, про які розповідається в Біблії, в євангеліях, у буддистських, магометанських, таосійських та інших книгах»[278]. Звідси заперечення богодухновенного походження Святого Письма, погляд на нього як на «книгу, що пройшла через багатоскладні з’єднання, переклади й переписування, складені 18 століть тому людьми малоосвіченими та марновірними»[279]. Й нарешті, як підсумок: панівна в Росії церква спотворює справжнє християнське вчення, вона не спроможна дати людям ясно виражені моральні засади, нитка, яка пов’язує церкву зі світом, з людьми, перетворилася лише на перешкоду.
Визнаймо: подібного ми в Сковороди не знайдемо, як не знаходили, з другого боку, й апологетики московської церкви. Ні толстовської готовності до «останніх» висновків, ні його нещадної думки — всього того, за що Толстой заплатив відлученням од церкви. Сковорода часто-густо, свідомо чи мимовільно суперечить церкві; Толстой і церква назагал несумісні. У першому випадку перед нами релігійний дисидент, вільнодумець, який дозволяє собі не вписуватися в мейнстрим церковного офіціозу, віддаючи перевагу андеґраунду, а час від часу впадаючи і в єресь; у другому — єретик завершений, відвертий і послідовний. Там перед нами аутсайдер, тут — правдивий бунтівник.
275
Цит. за: Срезневский В. Из «Украинской скарбницы» И. И. Срезневского. // Известия Российской Академии наук. — VI серия. — Пг, 1919. — № 12–15. — С. 762.