Либонь, в одному Сковорода непохитний — у своєму ставленні до чернецтва. Вище наводилися апокрифічні історії про те, як він, принайменше двічі, у категоричній формі відхиляв пропозиції про «прийняття чернечого сану», за що навіть друг його архімандрит Гервасій Якубович «поставився до нього холодно» (II, 389). У творах і листах філософа зустрічаємо колючі зауваження то про «чернечий маскарад», коли «лицеміри» вдягаються під пустельників та аскетів (І, 277), то про ченців, які ховають своє справжнє єство «під машкарою благочестя» (II, 342).
Кульмінаційний пункт викривального античернецького пафосу Сковороди — діалог «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною». Сидячи на райдузі, «небесні архивоїни» оглядають землю і Всесвіт і з гіркотою відзначають, що «по всьому Всесвіту розсіяв сатана насіння своє!» (II, 66). Поміж тих, хто обрав «шлях лівий» — шлях «позовів, боротьби, злодійства, грабежів, підлабузництва, купівлі, продажу, хабарів» (II, 73), вони бачать «дивну» процесію: «П’ятеро чоловік бредуть в широких опанчах, які волочаться по шляху на п’ять ліктів. На головах капюшони. В руках не жезли, а кол. На шиї у кожного по дзвону з шнуром. Сумами, іконами, книгами обвішані. Ледве рухаються, як бики, що везуть парафіяльний дзвін» (II, 74). Наївний, як воно й належить небесному насельникові, Варахиїл бідкається: «Щось хіба справді трудящі й обтяжені! Горе їм, горе!..» Однак його колеґа Рафаїл, який тверезо дивиться на речі, пояснює: «Це лицеміри… мавпи справжньої святості… лицем святі, а серцем — від усіх беззаконніші». Варто навести лише деякі епітети й характеристики з його монологу, витриманого, прямо сказавши, у не зовсім ангельській тональності: «сріблолюбні», «насолодолюбні», «облесники», «за благочестя мають прибутки», «цілують кожен день заповіді Господні і за алтин їх продають», «домашні звірі і внутрішні змії, лютіші від тигрів, крокодилів і драконів». «Вся їхня молитва в тому, — жорстко резюмує Рафаїл, — щоб нарікати на Бога й просити тлінностей» (II, 74).
Якраз у цей момент ченці зупиняються і заводять свої «безбожні… пісні Божі». Їхня молитва становить собою пародію Сковороди на деякі твори «мандрованих» дяків і «спудеїв». Доволі безцеремонно ченці звертаються до Бога, не так випрошуючи, як радше нахрапом вимагаючи уваги й милостей:
Без зайвої скромності вони нагадують про свої гідні винагороди заслуги:
В кінці «молитви» ченці діловито торгуються зі Всевишнім:
Тепер уже й Варахиїл збагнув, з ким має справу, і гнівно вигукнув: «О смердючі гроби зі своєю молитвою!.. Злоба, одягнена в одяг преподобія… Відвернімо очі наші від богомерзких цих, які ремствують, прохачів, облесників і лицемірів. Чи не чуєте, що шум, тріск, рев, вигуки, завивання, свист, дим, жупел і сморід содомський здіймаються над цим шляхом?» (II, 75). І архангели, послухавшись поради Варахиїла, «повернули світлі свої обличчя до ясного півдня» й заспівали свою ангельську пісню…
Тільки Сковорода не відводить своїх очей од «смердючих гробів», хоч би які були вони розфарбовані і якими «блудопишними лаврами» прикрашені…
Жорстокий вік
…в мій жорстокий вік…
«Чи глухий Сковорода до політики?»
Так Павло Тичина назвав одну зі своїх численних тек з матеріалами, які він збирав, працюючи протягом двох десятиліть — з перервами від 1920 року до 1940-го — над поемою-«симфонією» «Сковорода».
Звідки і з якої причини поміж силою історичних, природознавчих, філософських, філологічних нотаток, зіставлень, асоціацій та гіпотез (а тут є, до прикладу, такі, як «Гомер у Сковороди», «Сковорода й сміх. Сковорода й „Енеїда“ Вірґілія», «Чи міг знати Шекспіра Сковорода?», «Сковорода і геометрія» тощо; поза іншим, звісно ж, ритуально-обов’язкова як на той час теза «Карл Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін про XVIII вік»[280]) — звідки і з якої причини перед поетом постало раптом питання про «глухоту» чи, навпаки, чутливість Сковороди до політики? Що могло наштовхнути Тичину на цю думку?