Справа в тому, що здавна склалося і набуло поширення уявлення про Сковороду як про людину не від світу сього, мисленника, цілковито зануреного в споглядальність, самопізнання, самовдосконалення, — і тільки. Такий образ, образ філософа-«пустельника», який понад усе ставить усамітнення, спілкування сам-на-сам з Богом, душевний спокій, тиху дружню бесіду про вічне, непроминальне, геть далеке від буремних політичних подій та соціальних струсів своєї доби, утвердився в свідомості багатьох, треба визнати, не без участі самого Сковороди. Лише два приклади: один — згадуваний уже лист до А. Д. Карпова, написаний в Густинській пустині: «Ангел мій, мій охоронець, нині зі мною звеселюється пустелею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність — ось мої з нею співжильці. Я їх люблю, а вони мене» (II, 354); другий — суто ліричне, особистісне:
Подібного досить, щоб зрозуміти, як формувалася і чим підживлювалася думка про політичний та соціальний індиферентизм Сковороди, що її висловлювалося нéраз, і то поважними вченими. Тим більше, що закиди останніх ґрунтувалися не тільки на «щиросердних визнаннях» філософа, а передовсім на реаліях його життя і творчості. Ось кілька найвагоміших арґументів: не відгукнувся жодним словом на жагучі питання свого часу, зокрема байдуже дивився на запровадження в Україні кріпосництва (П. Житецький[281]); знову ж таки — ніде й ніколи не висловлював не те щоб протесту проти закріпачення українських селян, а бодай жалю та співчуття (М. Возняк[282]); реаґував на хибні явища церковного життя, але при цьому, разом зі значною частиною тодішньої української інтелектуальної еліти, обминав у своїх творах непорівнянно масштабніші й болючіші аномалії сучасного йому життя політичного, соціального, національного (М. Грушевський[283]).
Саме такі закиди й не міг прийняти Тичина, категорично не міг і не хотів з ними погодитися. Інтонація внутрішньої незгоди явно вловлюється в підтексті його запитання — невже можна повірити, щоб — хто? — Сковорода був глухим до політики?
В пошуках контрарґументів Тичина найперше звертається до відомого сковородинівського вірша «De libertate (Про свободу)». Ось ці за совєтських часів чи не найчастіше цитовані, достеменно хрестоматійні вісім рядків:
Вірш автором не датовано, з приводу чого висуваються різні припущення. Вони заслуговують на увагу, бо спрямовують читацьку думку на особливості історичного контексту, до якого належить твір і поза яким навряд чи можна вповні й адекватно розкрити його (твору) сенс.
У статті 1942 року П. Тичина називає два ймовірних, як на його погляд, конкретних приводи, два «жагучих питання» часу (за виразом П. Житецького), котрі могли спонукати Сковороду до написання вірша «De libertate»: «…Чи то протести запорожців, на вольності яких в році 1751 царський уряд поклав був свою руку, оселивши на землях запорозьких сербів-колоністів; чи то указ 1783 року, за яким остаточно закріпачувались селяни Лівобережної України…»[284].
Теоретично не можемо виключити жодне з оцих припущень. Тим більше що обидві названі Тичиною дати й пов’язані з ними трагічні події української історії справді припадають на період — і то зрілий період — життя Сковороди.
(Причинки. Пригальмуймо трохи, щоб поновити в пам'яті й уяві тодішнє історичне тло, на якому мають виразніше окреслитися контури і виявитися суть заторкнутого питання.
Створення на землях, які з давніх давен належали Запорозькій Січі, цілої системи військових поселень — так званої Нової Сербії з фортецею Св. Єлисавети (невдовзі перейменовною в Єлисаветград) як адміністративним центром було одним з перших тяжких ударів з боку царського уряду по запорозьких вольностях. Адже запорожці вважали своє право на землі, котрі вони займали, настільки природним і незаперечним, що навіть не затурбувалися про потвердження його необхідними грамотами. Та й, здавалося, не було в тому потреби. Ще зовсім недавно офіційний Петербурґ буцімто беззастережно визнавав це право. 1734 року головнокомандувач російського війська в цьому районі ґенерал Йоган-Бернгард Вайсбах запевняв запорожців, що землі, на яких вони розташовують так звану Нову Січ, «ваші власні, якими ви через кілька сот років безсуперечно з усіх боків володієте», що «в ці місця, яко вони вам належать, ні Росія, ні Порта, ні хан кримський і ніхто вступити не може й не має»[285]. Минув, проте, короткий час, і царський уряд спершу підписав з Туреччиною 1739 року Бєлградську мирну угоду, згідно з якою запорозькі землі перетворилися на власність Росії, а потім, вже спираючись на цю угоду, гадав за своє «законне» право розпоряджатися цими землями як захоче… Протести й клопотання запорожців були марні.
281
Житецький П. «Енеїда» Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII століття. — К., 1919. — С. 37.
283
Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Л., 1925. — С. 101–102; див. його ж: Очерки истории украинского народа. — К., 1990. — С. 300.