Таким постає перед нами року 1783-го Сковорода, що його ми, поза сумнівом, пізнали з опису архангела Гавриїла. Погодьмося: цей душевно врівноважений, смиренний мандрівець, котрий «полюбив шлях і славу Божу», той, чиє серце «на небесах… насолоджується», дарма що ногами ступає по грішній землі, менш за все схожий на людину, яку поривають політичні пристрасті свого часу…
А коли так, назовімо й ми зі свого боку дві дати, що здогадно могли б маркувати час написання сковородинівського вірша про свободу, хоча жодних прямих чи опосередкованих свідчень щодо цього не маємо. Одна з таких дат — 1764 рік.
(Причинки. Знову — тло, історичний контекст.
…У січні цього року гетьман Кирило Розумовський за «височайшим» викликом прибуває до Петербурґа. Виїздив зі своєї резиденції в Глухові він у доброму настрої. Його становище при дворі й після смерті благодійниці їхньої родини Єлізавєти Петровни залишалося певним, навіть попри каверзи ґрафа Григорія Орлова — фаворита нової імператриці. Почесне президентство Петербурзької Академії наук, яке він посів іще 1746 року, у вісімнадцятилітньому віці, Розумовський-молодший зберігав до цього часу. До гетьманства свого він за чотирнадцять років не просто звик, можна сказати, він відчув солодкий смак гетьманської влади й шаноби: посада не дуже обтяжувала (Кирило Григорович був трохи виніжений і лінькуватий), а користь давала чималу, та й честолюбство тішила. Тепер, по дорозі до столиці, гетьман з надією думав про чолобитну супліку, допіру надіслану з Глухова до імператриці, де від імені генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів та інших малоросійських достойників висловлювалося «нижайшее» прохання зробити гетьманство спадковою привілеґією роду ґрафів Розумовських…
Та не все склалось як гадалось. У Петербурзі Кирила Григоровича чекала холодна зустріч. Ба більше, Єкатєріна була розгнівана, і претендентові на роль засновника нової династії запропоновали подати прохання про відставку. Розумовський спробував був пручатися, однак імператриця, треба віддати їй належне, вміла наполягти на своєму і врешті довела-таки «до завершення справу гетьманську»[287], як вона висловилася в листі до ґрафа Нікіти Паніна. У листопаді про це спеціальним маніфестом було повідомлено «наш вірнопідданий малоросійський народ»[288]…
Так було покінчено з українським гетьманством. Імовірно, в прийнятті цього рішення і справді відіграло свою роль невдоволення династичними амбіціями Розумовського, а не менш — пиндючність і незміренні претензії гетьманші Катерини Йванівни (з дому Наришкіних), пишність і багатство її шатів, прийняттів, виїздів, які викликали в імператриці сливе неприховане суто жіноче роздратування. Та все ж головне полягало в іншому. Скасування гетьманського правління, нехай навіть і чисто номінального, яким воно було за Кирила Розумовського, знаменувало ще один крок на шляху до повної ліквідації вольностей у «Малій Росії», найменших натяків на автономію та до остаточного підпорядкування Краю централізованій самодержавній владі. Недарма в тому ж таки маніфесті, поряд зі звісткою про абшитування гетьмана, повідомлялося і про відновлення горезвісної Малоросійської колеґії на чолі з Петром Рум'янцевим.
Тепер останнім підмур'ям останніх вольностей залишалася Запорізька Січ. Правда, багатолітніми зусиллями царського уряду та декого зі січової старшини значну частину цих вольностей і прав було або піддано утискам, «розмито», або й зовсім зведено нанівець. Січ перебувала наче в облозі, та й усередині далеко було до ідилії: поглибилися протиріччя між старшиною, «значними» козаками й «сіромою». І все ж зберігалися ще деякі традиції запорозької демократії, елементи самоуправління, тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва — не випадково на Січ тягнулася звідусіль утекла голеча. В Петербурзі все це розцінили як небезпечну аномалію, «політичну потворність», як свідчення злочинного стремління жити «під власним своїм несамовитим управлінням»[289]. Одразу ж після придушення пуґачовського бунту й завершення війни з Туреччиною, коли Єкатєріна вирішила (найближчі роки покажуть — дещо зарано), що південний прикордонний форпост уже не потрібен Росії і що вповні можна обійтися без допомоги запорізьких козаків, дійшов і їхній ряд. Згідно з проектом Григорія Потьомкіна, військо ґенерала-аншефа Петра Текелія (серба за походженням — Петар Поповиħ Текелиjа), що поверталося з Дунаю, 4 червня 1775 року вступило в межі Запоріжжя й оточило Січ. Іще не все було втрачено, ще залишалася можливість битися за свою честь і волю, запорізька «сірома» була готова до цього. З народної пісні дізнаємося, що козаки Васюринського куреня, та, певно, не його самого, звернулися до кошового отамана з проханням дозволити їм стати на захист матері-Січі: