Але кошовий відповідає:
Січова старшина взяла за краще відмовитися від спротиву, покластися на царську милість. 5 червня військо Текелія зайняло Січ і зруйнувало її вщент.
Милість царська не забарилася: в маніфесті від 3 серпня Єкатєріна, перерахувавши з виглядом ображеної чесноти всі «злочини» запорожців, оголосила «Нашим усім вірнопідданим, що Січ Запорізьку геть уже зруйновано з винищенням на майбутній час і самої назви запорізьких козаків…»[290]. Військо Запорізьке ліквідувалося. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського, того самого, що не дав дозволу «християнство… вигубляти», було відпроваджено до Москви, де він протягом року очікував рішення Військової колеґії про свою долю. Вирішальну роль і тут відіграв Потьомкін — «друг» Калнишевського, який іще нещодавно просив кошового, «милостивого свого батька» записати його до запорізького війська (що, до речі, й було зроблено, і «свєтлєйший» зарахований був до Кущевського куреня) і всіляко запевняв отамана, що не пропустить «жодної нагоди», щоб «доставити яку-небудь бажанням вашим користь, на справедливості й моці ґрунтовану»[291]. Нагода тепер випала: 1776 року саме згідно зі складеним Потьомкіним звинуваченням, на яке було дано «височайшу» конфірмацію, Петра Калнишевського без усякого суду й слідства ув'язнили в Соловецькому монастирі, де він і провів залишок свого життя (двадцять п'ять років) в опрічній камері, померши у віці 112 літ[292]. Тим часом землі запорізькі, включені до складу Новоросійської та Азовської губерній, переходили у володіння вірних слуг престолу, а ті запорожці, котрі не встигли перебратися за Дунай, перетворювалися на кріпаків.)
Для Сковороди серпень 1775 року ознаменований тим, що він клопотався про своє повернення на посаду викладача Харківського колеґіуму, в чому йому було відмовлено. Остаточно формується спосіб його життя як мандрівного філософа і врівноважено-«буколічний» душевний стан, що його Сковорода сам у листі до Степана Тев’яшова характеризує словами з «Буколік» Верґілія: «Deus nobis haec otia fecit» («Бог дарував нам цей спокій»)…
Існує, нарешті, ще одна версія датування вірша «De libertate». Її висунув Л. Махновець, який вважав, що Сковорода написав цей твір не пізніше кінця 1757 — початку 1758 року, коли він жив у поміщика Степана Томари як домашній учитель його сина Василя. Не всі арґументи Л. Махновця видаються переконливими, зокрема, перебором виглядає його припущення про начебто реальну небезпеку закріпачення Сковороди, що, мовляв, і могло інспірувати роздуми про вольність і загрозу втратити її. А от наведений дослідником аналіз коврайських автографів Сковороди і списків його творів виглядає доволі цікаво[293].
На користь «коврайського варіанту» промовляє, здавалось би, ще одна, щоправда суто зовнішня, обставина: Ковраї, де жив тоді Сковорода, розташовані лише за 30 верст від Переяслава — того самого, що з ним пов’язані Переяславська рада 1654 року та ім’я Богдана Хмельницького, яке становить сенсову домінанту вірша «De libertate», — принаймні так зазвичай прийнято було вважати в совєтському сковородинознавстві.
Чи дає для цього підстави текст? Якщо кинути оком, начебто дає: проголошення «слави» Богданові, і то «навіки» (та ще не де-небудь, а якраз на переяславській землі), характеристика гетьмана як «отця вольності», «героя», — куди ж більше. Достеменно в дусі знаменитого за не надто вже давніх часів слогану «Навіки разом!» Виглядає, що тичининське запитання про «глухоту» Сковороди до політики само собою знімається…
Два моменти, однак, ставлять під сумнів цю асоціативно-політичну конструкцію. По-перше, у вірші ні словом не названо, не означено бодай натяком Переяславську раду, тобто немає жодної ознаки того, що Богдана вшановується саме як її «архітектора», зрештою, найвищі характеристики гетьмана — «герой», «отець вольності» — повною мірою могли би бути віднесені до зовсім інших, далеко, визнаймо, славетніших, ніж Переяславська рада, епізодів його політичної та військової біографії, зосібна, до його справді доленосної ролі як визнаного ідеолога та провідника національно-визвольних змагань 1648–1654 років, фундатора української гетьманської державності; втім, саме могли би, адже й цей бік діяльності гетьмана у вірші не заторкнуто.
292
Див.: Ефименко П. Калнишевский, последний кошевой атаман Запорожской Сечи. 1691–1803. // Русская старина. — 1875. — № 11.