Назагал — момент другий і чи не найважливіший — впадає в око відсутність сенсової та образної логіки у фінальній з’яві «мотиву Богдана», з’яві з погляду внутрішнього розвитку думки, «ліричного сюжету» доволі-таки несподіваній; важко не помітити, що розважливо-філософський тон перших рядків (розмисел про природу вольності як такої), контрастує з емоційним, радше риторичним сплеском кінцівки тексту, і це полишає враження певної умисності.
Якщо з першим із названих моментів усе, властиво, очевидно (немає Переяславської ради, так на це, сказати б, немає й ради), то момент другий наштовхує на герменевтичний підхід, на так зване повільне читання, що криє в собі зерно варіативності тексту, множинності його інтерпретацій, зокрема тлумачення «Богданового» фіналу, його сенсу й мотивації.
Одну з можливих таких мотивацій — кон’юнктурну — без вагань відкидаємо зразу; того мало, що для неї в Сковороди не існувало жодних зовнішніх причин і сторонніх імпульсів, не було й спонук внутрішніх, проблема Переяславської ради, з усього судячи, назагал ніколи не входила до кола інтересів і розмислів філософа, а спонуки політично-кон’юнктурні настільки не в’яжуться з його людською та творчою вдачею, моральними засадами, що говорити про них попросту не випадає…
Дещо переконливішою видається біографічна версія, запропонована Л. Махновцем. Щоправда, як уже зазначалося, дослідник без серйозних на те підстав надто наголошує на чиннику можливого закріпачення Сковороди Степаном Томарою; разом з тим, у суто психологічному ракурсі, доволі вірогідним є, що відомі з біографії вельми непрості, якісь химерні й непевні стосунки з чванькуватими та брутальними поміщиками, які то принижували «не одягненого гербами» вчителя, навіть вигнали були з дому, а то, схаменувшись, силоміць повернули його, викравши «обманом… сплячого», могли навести філософа на роздуми про сутність і моральну вартісність людської свободи як такої і власної — зосібна. Так, навряд чи питання справді стояло про буцімто реальну загрозу закріпачення, але що Сковорода органічно не міг погодитися на роль іграшки, залежної від чиїхось примх і соціальних забобонів, відтак, природно, замислювався над проблемою збереження своєї духовної свободи в умовах «людських несправедливостей», це потверджується вплетеним у текст виразно особистісним мотивом:
І все ж біографічно-особистісне тлумачення так само не вичерпує змісту твору, зокрема не дає ключа до «розкодування» фінальної декларації. Не знаючи конкретного зовнішнього приводу, який спрямував або міг би спрямувати думку Сковороди на постать Богдана Хмельницького, звернімо увагу на чинники внутрішні, інтратекстові. Якщо розглядати вірш «De libertate» саме як «текст» — не у буденному розумінні (певна сума слів, закріплених у пам’яті, відбитих на письмі або зафіксованих друком), а у сенсі структурно-семіотичному: системно організована, внутрішньо цілісна послідовність висловлювань-знаків, котрі несуть певну інформацію й об’єднані спільним семантичним полем, то мусимо визнати, що «мотив Богдана» знаходиться у межах цього поля, є питомою складовою вірша як художньої системи. Тоді відзначена вище відсутність уловлюваної логіки у з’яві цього мотиву, його зв’язку з передущими авторовими міркуваннями може бути потрактована як відсутність легко вловлюваної логіки, зовнішнього, видимого зв’язку, відтак як ознака логіки нетривіальної, зв’язку прихованого у підтексті, наявності якогось «іншого», поки що нами не відчитаного сенсу. Прецінь, структурний контраст не тотожній розриву, сенсовій «порожнечі», зрештою, він так само є формою зв’язку, але зв’язку парадоксального, опертого на принцип «від супротивного», на логіку відштовхування. Ключове слово тексту «De libertate» — «свобода», або «вольність», як найвища вселюдська моральна вартість невідривне від ключової ідеї твору — трагічної вразливості, незахищеності свободи, хоч би якими шляхетними були декларації та обіцянки її речників. Під цим оглядом політичним «мотив Богдана» виглядає лише позірно: в загальногуманістичному за своєю спрямованістю контексті вірша, а також на тлі авторового ліричного переживання за власну духовну свободу в кінцевих рядках вчуваються радше скепсис, невір’я в політику, в політичні гасла й поширені в опінії стереотипи, іронічно-пародійна відтінь. Властиво, за самим іменем «Богдан» наразі не стоїть певна історична постать, воно, суттю, є своєрідним «брендом», абстрагованим від конкретної особи знаком влади, провідництва, в широкому сенсі — політикуму, що з ними масова свідомість, так і не навчена гіркими уроками історії, традиційно пов’язує свою сліпу віру в ілюзорне майбутнє, в краще, передовсім вольне, життя.