Знані як аматори й збирачі книжок гетьман Іван Скоропадський, генеральний хорунжий Микола Ханенко, лубенський полковник Петро Апостол (який, до речі, залишив після себе цікавий щоденник, писаний французькою мовою), київський митрополит Тимофій Щербацький, історик, автор «Короткого опису про козацький малоросійський народ і його військові справи» Петро Симоновський та інші; найчастіше вони виписували книжки через бреславльську фірму «Корн і Ґемперт».
Припливу книжок на Україну сприяли торговельні зв'язки з Данціґом, Кьоніґсберґом, Ляйпціґом, Варшавою, Бреславлем (Вроцлавом). Особливо активними в книжковоторговельній справі були полтавські купці. Відомо, наприклад, що тільки 1781 року купець Ф. Лук'янович привіз із Ляйпціґа 1200 книжок німецькою та латинською мовами, а прикажчик Г. Паскевич — 725 книжок з медицини. 1778 року до Чернігівського полку задля продажу латинських книжок і «різних друкованих кунштів» прибув «італійської нації» купець Йозеф Бинда. Інший італійський купець, Балтазар Тессер, привіз із Варшави до Києва 500 книжок історичного змісту латиною[68]).
Говорячи про поширення в Краї латини, слід мати на увазі також інші, глибші причини.
Порубіжжя XVI–XVII століть позначене для України бурхливим культурно-просвітницьким пожвавленням, великою мірою обумовленим необхідністю спротиву соціальній, конфесійній та національно-культурній експансії, загрозі полонізації. Важливу роль у цьому протистоянні відіграли школи слов’яно-грецького спрямування, що діяли при церковних братствах, насамперед такі, як Львівська, Київська, Луцька, Віленська, як «православна академія» князя Костянтина Острозького.
Однак щодалі очевидніше виявлялася недостатність наявної шкільної системи, її непристосованість до нових умов — умов фронтального й аґресивного наступу католицтва. Цей наступ спирався зокрема на діяльність численних католицьких шкіл і колеґій, що їх цілеспрямовано й послідовно насаджувалося на українських землях згідно з програмами так званої руської місії та товариства «братів-мандрівників», створених свого часу папою Інокентієм IV. Очолювали такі учбові заклади, з правила, вихованці Краківської академії, де рівень освіти відповідав тодішнім кращим європейським зразкам. Витримати таку конкуренцію було нелегко, й старосвітська українська школа її таки не витримувала, помітно не встигаючи за розвитком динамічної, чітко організованої та підтримуваної католицькою церквою західноєвропейської системи освіти. «…Південноруські православні школи, — пише дослідник питання, — надто братські з їхньою міщанською самовдоволеністю… не могли замінити собою західноєвропейських латинських колеґій, надто єзуїтських, які засліплювали сучасників позірною (? — Ю. Б.) ерудицією, науковими формами викладання і чудовим педагогічним тактом, і відтак не могли успішно боротися з ними…»[69].
Доконечним був сміливий, рішучий поворот, і його зробив Петро Могила, який 1632 року на базі лаврської латино-польської та Київської братської шкіл, багато в чому спираючись на досвід добре знайомих йому європейських учбових закладів, створив Києво-Могилянську колеґію. Титулу академії для свого закладу домогтися від польського короля Владислава IV П. Могила не зміг через спротив сейму. Колеґія отримала його лише 1701 року за указом Петра І.
Звичайно, акція П. Могили по створенню колеґії не мала своїм безпосереднім вислідом негайне наближення освіти до народного життя, до простої людини. Радше справа виглядала, осібно попервах, навпаки, оскільки постав серйозний мовний бар’єр у вигляді латини, а запозичені схоластичні елементи в навчальному процесі зберігалися[70]. На думку — вочевидь упереджену — М. Верьовкіна, раннього біографа М. Ломоносова, останній саме тому й не затримався в Києво-Могилянській академії, що буцімто знайшов там «порожні лишень сперечання Арістотелевої філософії»[71]. А митрополит Євгеній пояснює скоре повернення Ломоносова до Москви запосілістю в Києві «польщизни»[72].
68
Див.: Тищенко М. З історії торгівлі книжками у XVIII сторіччі. // Україна. — 1929. — № 35.
69
Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII–XVIII вв., преимущественно драматическая. — К., 1911. — С. 18.
70
Див.: Нічик В. До питання про схоластичність філософських курсів у Києво-Могилянській академії. // Від Вишенського до Сковороди. — К., 1972; її ж: Г. Сковорода і Києво-Могилянська академія. // Сковорода Григорій: образ мислителя. — К., 1997; її ж: Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997.
72
Словарь русских светских писателей, соотечественников и чужестранцев, писавших в России, сочинение митрополита Евгения. — Т. II. —М., 1845. — С. 15.