(Причинки. Ні цього моторошного епізоду, ні самого Мельхіседека в поемі-«симфонії» Павла Тичини «Сковорода» немає. Та все ж поза сумнівом: саме Коліївщина кривавою загравою пожеж освітлює все, що відбувається — хоч в очевиді, хоч у видіннях героя, саме повстання, потужний сплеск народного гніву, відчайдушний бунт, ідея «піднятого меча» як знаряддя миру визначають тональність і пафос поеми, суть і спрямованість роздумів Сковороди й автора, хід сюжетного розвитку, якщо назагал коректним буде говорити про такий розвиток стосовно твору, де домінують не дія, а мисль і фантазія, твору до того ж так і не завершеного за двадцять років роботи.
«Учителю… — звертається у фіналі поеми до Сковороди Марія, колишня його учениця і, бачиться, невідбуте кохання. — Невже не чув, учителю, що Україна вся в огні?» «Про що говориш ти?» — запитує Сковорода. «Про Коліївщину».
Ще б Сковороді, яким він постає в поемі, не чути про Коліївщину! Хіба не підтримує він постійний зв'язок з гайдамакою Цундрою, своїм другом і однокашником по академії? Хіба не частими гостями в нього є повстанці, які ховають свої справжні імена під промовистими прізвиськами — Люцифер, козак Розплата тощо? І хіба не на прохання гайдамаків філософ заводить диспут з вельможами та їхніми «вченими» лакузами, щоб відволікти увагу сторожі й визволити з полону Марка Чорноземлю, ватажка повстанців?
Між Сковородою та Цундрою точаться гарячі суперечки про філософію, яку, вважає Цундра, треба поставити «на тверду путь», путь «виборювання свободи», «розколювання» людини й землі, про те, як енергію мислі, спрямованої на самопізнання, перетопити на енергію бунту, революційної дії. Дискутуючи з другом, Сковорода, властиво, дискутує в поемі зі самим собою, своїми містичними збоченнями, ваганнями, пасивною споглядальністю. Під впливом Цундри, всього, що відбувається навкруги, цей Сковорода починає розуміти, що закликати до бунту й пізнавати себе разом не можна, історія, суспільні умови ставлять людину перед неуникністю вибору. І такий вибір «поемний» Сковорода робить:
У «мотто» до останнього уривку поеми Тичина віддає думки свого героя:
Такий у Тичини Сковорода.
Втім, треба застерегтися, що аналіз цього твору полишимо поза межами розмови. Складне поєднання в ньому ознак історичної реальності, поетичної фантазії та суб'єктивного лірично-філософського розмислу потребує окремої розправи, неквапливої та вдумливої[295]. Тут обмежимося однією заувагою: поема-«симфонія» Тичини — твір не так про Сковороду, якщо не сказати — всупереч Сковороді, як, суттю, про самого автора та його час, прихована за оповіддю про буцімто світоглядну еволюцію Сковороди сповідь про власні пошуки-метання між правдою та духовним компромісом, самовиправданням і самозасудженням. Під цим оглядом перші слова монологу Сковороди в уривку, названому «Судіть мене…», —
набувають осібного, символічного сенсу. Але це, повторімо, має бути предметом окремої розмови).
А як ставився до Коліївщини — одного з найзначніших соціально-політичних струсів доби — реальний, історичний Сковорода?
Виглядає, що попросту ніяк не ставився; в кожному разі, ні в написаній М. Ковалинським біографії мисленника, ні — що знаменніше — в його творах і листах немає нічого, що можна було потрактувати як відгук, реакцію чи бодай опосередкований натяк на масові й трагічні події, котрі за тих часів охопили Правобережжя і гучною луною резонували на всій Україні, ба навіть і в Росії.
Що ми знаємо про життя, турботи й зацікавленості Сковороди влітку 1768 року?
В липні-серпні, тобто в період, коли від розгромленого повстання залишилися окремі розрізнені загони, котрі чинили відчайдушний і безнадійний спротив польському та російському війську; коли всім Правобережжям прокотилася кривава хвиля масових карних акцій над полоненими гайдамаками (тільки в одному містечку Кодні було покарано близько трьох тисяч людей); коли в селі Сербах у нелюдських муках кілька днів помирав захоплений поляками Іван Ґонта, а битого батогами й таврованого Максима Залізняка було засуджено царською владою на довічну каторгу, — в ці літні місяці Сковорода, запрошений викладати катехізис у Додаткових класах Харківського колеґіуму, пише конспект своєї майбутньої лекції «Вступні двері до християнської добронравності». Цей твір, спрямований проти філософсько-теологічної схоластики та етичного догматизму, як пам’ятаємо, викликав гнів, звинувачення в єресі, й автора було, суттю, банітовано з колеґіуму. Та даремно шукати у «Вступних дверях» бодай натяку на перетворення світу й ствердження «добронравності» силою, бодай віддалений відгомін тих стихійних поривань і прагнень, які підняли на боротьбу учасників Коліївщини…
295
Як першу спробу такого аналізу, звісно, далеко не вичерпного й не в усьому переконливого, див.: Тельнюк С. Перед очима душі. // Тичина П. Сковорода. Симфонія. — К., 1971; також: Над’ярних Н. За парадоксами бароко й футуризму (В космічному оркестрі Павла Тичини) // Слово і час. — 1997. — № 10. — Про Сковороду — С. 7, 8, 9, 12, 15–16.