Не маємо певних підстав датувати точно 1768 роком перші п’ятнадцять байок із циклу «Байки Харківські», однак відомо, що в кожному разі написано їх на схилку 60-х років, уже по тому, як Сковорода залишив Харківський колеґіум, тобто, вірогідно, в 1769-му. Філософ тоді, як він сам згадує в листі до Опанаса Панкова, усамітнившись «у лісах, полях, садах, селах, хуторах та пасіках» Слобожанщини, «навчав… себе доброчинству та повчавсь Біблії» (І, 101). Вочевидь, «навчав доброчинству» в біблійному дусі він не тільки самого себе, а й ширше — людей, мовити б, «народ». Саме «народові» адресовано мораль байки 8-ї, названої «Голова і Тулуб» (таку ж назву має і байка 4-та, що докорінно відрізняється за ідеєю від 8-ої, але про неї трохи нижче). Байка коротка, лише кілька рядків; ось вона:
«— Як би ти жила, — спитав Тулуб Голову, — коли б з мене не витягувала для себе соків життя?
— Достеменно, — відповіла Голова, — але в нагороду тобі моє око — як світло, а я допомагаю порадою.
С и л а. Народ повинен своїм володарям служити й годувати їх».
У сковородинознавстві не прийнято зупиняти читацьку увагу на цьому творові… Зазвичай коментатори обмежуються глухим посиланням на те, що фабула байки «Голова і Тулуб» сходить до популярного в середні віки збірника «Римські діяння» і що там її авторство приписано Мененію Аґриппі, який намагався в такий спосіб прищепити римлянам думку про доконечність і природність покори владі. Ймовірно, так воно і є, однак для розуміння Сковороди більш суттєвою видається та обставина, що мотив байки 8-ї повторюється у самого автора через кілька років у діалозі «Буквар миру», де в розділі «Природженість до землеробства» йдеться про найвище призначення тяжкої праці селянинові…
Сумно це визнавати, але так було: подібного роду ідейно-моральні «спотикання», поступки консервативним, охорончим поглядам час від часу — нехай і не так часто — подибуємо в Сковороди. І це при тому, що головний життєвий вибір зроблено давно й без вагань:
Якби не оця глибока внутрішня переконаність у тому, який саме «жеребок» дано йому Богом, у невіддільності своєї долі від долі людей — «бідняків», голоти, сіроми, звідки б міг узятися той гострий душевний біль, яким перейнято фантасмагоричний «Сон»?
Цей згадуваний уже вище фраґмент становить собою чи то зроблений під свіжим враженням запис справді побаченого сну, чи стилізований під такий запис самостійний сатирично-публіцистичний твір. Наче в моторошному магічному дзеркалі постають перед Сковородою «весь сморід» і «мерзенна лють», беззаконство, розпуста, пияцтво, сріблолюбство, які бешкетують і тріумфують усюди — і в «палатах царських», і в храмах, де все «людськими вадами осквернено», й навіть — що найгірше й найболючіше — поміж простого люду, «де творилися такі ж справи, лиш в інших уборах і церемоніях». «І я побачив: бо вони йшли вулицею з пляшками в руках гучно, весело, хитаючись, як звичайно буває у простої черні; також і амурні справи спорідненим чином — як поставивши в один ряд жіночу, а в другий — чоловічу стать; хто гарний, хто до кого подібний і хто кому гідний бути мужем чи жінкою, — з насолодою вершили». Це видіння страхітливе, але воно змінюється ще страхітливішим й огиднішим, уже цілковито в дусі Гієронімуса Босха: на блюзнірській гульбі, що вчиняється «у майже суміжних з храмом кімнатах і до яких з вівтаря було багато дверей», коли комусь з бешкетників уже «не вистачало пташиного і звіриного м’яса для їжі», то вони тоді «чоловіка, одягненого в чорну до колін свиту, з голими гомілками й в убогих сандалях, уже вбитого, тримаючи біля вогню, коліна й гомілки смажили і м’ясо із жиром, що стікав, відрізаючи чи відгризаючи, пожирали» (II, 379).