«Сон» точно датовано самим Сковородою: «Опівночі, листопада 24, 1758 року у Ковраї». Звернімо увагу, що хронологічно це близько до можливої дати написання вірша «De libertate». Чи не тоді, чи не в «коврайський» період, період духовного становлення, коли Сковорода вперше відчув себе літератором, усвідомив він і своє важке призначення викривача вад й опороків людських?
Декого це відстрашувало. І. Срезнєвський вважав «найразючішою рисою» характеру Сковороди «дух сатиризму». «Він всюди знаходив, або краще сказати, всюди намагався знайти поганий бік, — і саме це завжди принижувало його шляхетне прагнення до користі загальної»[296]. Цей закид, звичайно, не можна визнати слушним, — Сковорода не вишукував умисно в житті «поганий бік», воно само занадто часто поверталося до нього цим боком, пробуджуючи й стимулюючи отой «дух сатиризму», справді-таки властивий багатьом його творам.
Вернімося до байки «Голова і Тулуб», але не до цитованої вище 8-ї, а до її «тезки», котру в сковородинівському циклі вміщено від номером 4-м.
Гідне подиву, як одну й ту саму байкарську фабулу можна по-різному потрактувати. Цього разу бачимо Тулуб «зодягнутим у розкішну, франтовиту, з дорогими прикрасами одіж», що, на його думку, дає йому всі підстави «величатися» перед Головою, на яку «і десятої частки не припадає з того багатства, яке має він…» Голова, проте, знає правдиву ціну й собі, й своєму чванькуватому співрозмовникові: «—Слухай-но, дурню! Коли може поміститися твій розум у череві, то затям, що так робиться не через велику твою вартість, а тому, що годі обійтися таким малим, як це можу я…» «Фабулка ця, — виводить с и л у своєї байки автор, — для тих, хто честь свою поклав на самій пишноті».
З одним із таких «тулубів» зустрічаємося в сковородинівській притчі «Убогий Жайворонок». Це тетервак Фридрик Салакон, «задерикуватий, модно вдягнений юнак» (II, 125). Із його розмови з жайворонком Сабашем стає очевидним, що Салакон чутливо вловив дух часу: не тільки «і хвіст… і чубик» у нього «роздуті новомодними буклями й кучерявими завертасами» (II, 126), але головно — дарма що молодий — він вибився в люди й «тепер неабиякий чин», «ваша милість», ще й «дав Бог… статок», про що Фридрик і квапиться хвалькувато сповістити скромному жайворонкові. Час теперечки такий, філософствує Салакон, коли найвищу ціну мають не совість і доброчесність, а багатство, чин, корисні знайомства. «Будь ти який хочеш у нутрі, хоч десятка шибениць вартий, що з того? Таємницю цю Бог зна. Мав би добру славу у світі й був би шанований у числі славетних людей — не бійся, дерзай, не помилишся зроду! Не той правий, хто правий по суті, а той, хто неправий за істиною, але здаватися правим уміє, хитро блудячи і йдучи стежкою такого судження: кінці у воду. Ось теперішнього світу наймодніша рятівна премудрість!» (II, 127).
(Причинки. Чи, бува, не із сімейства мавпи Пішек, персонажа іншої притчі Сковороди — «Вдячний Еродій», вийшов Фридрик, котрий збагнув «найвищу премудрість»? Адже якраз у такому самому дусі виховує своїх одростенів і «премудра» Пішек: «…Не годиться відставати від людей, а люди й мода-одне» (II, 111). З презирством відкидає вона мораль Еродія (так, на грецький кшталт, від слова «боголюбний», називає Сковорода чорногуза, котрий в його уяві символізує шляхетність і вдячність): «…Смоктява п'явка у різні способи із різних місць може насмоктати тобі чималого статку, а які плоди принесе, скажи мені, суха, немазана, за приказкою, і німа вдячність? Чи чинок дасть, чи ґрунтець, чи імперіалік чи що?» (II, 113). Сковорода закінчує свою притчу розповіддю про повне збанкрутування дому пані Пішек, котра будувала всі свої надії і плани «на неправедному морі цього світу і на псевдокамінні його», залишилося саме тільки «перекинуте… гніздо і розорене місто гаданого блаженства» (II, 122). А шляхетний і вдячний Еродій відлетів з піснею…)
Втім, здається, і тетервак Фридрик Салакон устиг-таки вилетіти зі свого гнізда у великий світ. За роки, в які він «між людей потерся», Салакон добре засвоїв філософію «смоктявої п’явки». «„Не руш, мовляв, чужого…“ Як не зачепити, коли саме на очі пливе? За приказкою: „На ловця і звір біжить“». І додає гоноровито: «Я ж не дурень» (ІІ, 127).
Ходити в «дурнях» назагал мало тоді знаходилося охочих, надто після того, як було покінчено з гетьманством і Запорізькою Січчю. Ті нечисленні опозиційно наставлені елементи з козацької верхівки або січової старшини, що їх Єкатєріна мала бодай найменші підстави остерігатися, були знешкоджені, а більшість прийняла царські реформи як невідкличність, з покорою і послушенством, ба навіть зі «самовідданням».