Слівце «самовіддання» належить, як твердять деякі історики, самій імператриці. Кажуть, що невдовзі після свого воцаріння вона наказала канцлеру Міхаїлу Воронцову підготувати проект указу про дарування титулу «високості» Олексієві Розумовському як чоловікові покійної Єлізавєти й ознайомити з цим проектом самого ґрафа, який залишився ні в сих, ні в тих. Обачливий Розумовський, однак, відгадуючи невисловлене бажання нової імператриці, в присутності Воронцова кинув у камін документи, які потверджували його таємний шлюб з жінкою, котра, засліплена коханням, зробила вчорашнього пастуха першим вельможею імперії… Єкатєріна сприйняла звістку про цей учинок із неприхованим задоволенням, зауваживши, що іншого вона й не чекала «від властивого малоросіянинові самовіддання»[297].
Втім, щодо назагал до української старшини, то цариця, яка, віддамо їй належне, добряче розумілася на механіці й психології станового розшарування, своєчасно подбала про те, щоб під малоросійське послушенство й «самовіддання» підвести міцне матеріальне підґрунтя. Скасувавши гетьманство, вона не тільки залишила за Кирилом Розумовським довічно його гетьманський «пенсіон» — 50 тисяч рублів на рік, а й додала «ще по 10000 рублів же з малоросійських прибутків і з віджалуванням при тому у власний спадок міста Гадяча з ключем (тобто замежованими в одну межу землями. — Ю. Б.), який до нього належав, і волості Биковської, котрі на уряд гетьманський належать, та в Батурині на казенний кошт збудований гетьманський дім»[298]. Тоді ж таки ніжинському полковнику, генеральному обозному Семенові Кочубею було надано чин ґенерал-майора, ґенеральному писарю Василеві Туманському — статського радника тощо[299]. Через деякий час вільготи, надані дворянству «Жалуваною грамотою» 1785 року, було поширено на всю українську козацьку верхівку, яка, отже, дістала свій шмат від жирного самодержавного пирога. Розрахунок Єкатєріни виявився безпомильним: новоспеченим російським дворянам, заклопотаним охотою за «ґрунтами», чинами, нагородами, було вже не до вольностей…
Особливо форсованими темпами всі ці процеси проходили на Слобожанщині, яку царський уряд розглядав як своєрідний полігон для, сказати б, тестування своїх реформ. Уже 1765 року тут, раніше, ніж на інших теренах України, було скасовано козацьке самоуправління, козацтво позбавилося своїх привілеїв і вільгот, перетворившись у так званих військових обивателів, а рік по тому — в звичайних селян. Слобідські козацькі полки набули статусу регулярних уланських і гусарських полків. Слобожанщина ввійшла до складу Слобідсько-Української ґубернії, яку через деякий час своєю чергою було включено до Харківського намісництва. На колишніх військових землях поставали величезні маєтки, віджалувані Єкатєріною разом із селянами тим з представників української старшини, котрі виявили найвищу ретельність у «самовідданні»…
Тепер згадаймо, що діяльність Сковороди протягом чверті століття була пов’язана якраз зі Слобідською Україною.
Тут, на Слобожанщині, вірогідно, й створено було найславетніший його твір — пісня 10-та («Всякому місту звичай, права»). Так принаймні вважалося до останнього часу.
Для чого таке застереження? Справа в тому, що Л. Махновець, на чию біографічну розвідку про Сковороду раніше дано було неодноразове посилання, заперечує цю версію. Проаналізувавши підшиту до листування Сковороди з М. Ковалинським збірку, відому під назвою «Коврайський зошит», куди ввійшов чорновий автограф пісні 10-ї, дослідник дійшов висновку, що пісню було написано тоді ж, коли й інші твори з цього зошиту, а саме в 1758–1759 роках, підчас перебування Сковороди в Ковраях, в домі Степана Томари.
Не кваплячись зі своїми судженнями щодо цього датування, звернімося спершу до тексту самої пісні.
Й згадаймо передовсім, що існує її, мовити б, попередній варіант — пісня 9-та. Ось її початкові рядки:
Поет немов «намацує» тему, підступається до неї. При цьому авторова думка розвивається переважно у вимірі загальнофілософському, пов’язана з улюбленою ідеєю Сковороди — ідеєю «спорідненості»: