Дух животворить… Читаємо Сковороду

Щоправда, у фінальних рядках пісні в спокійну течію філософського роздуму вдираються розмовні, побутові інтонації, варіюється мотив відомого народного анекдоту про вперту жінку:

Один та й каже: «Онде хтось косить»,
А інший мовить: «Мабуть, стриже».
А цей: «У воза п’ять коліс», — голосить, —

та все ж загальний тон і семантика твору визначаються не цим. Сенсова, й водно емоційна, домінанта пісні 9-ї — звернення до Бога з проханням дати таку «скрижаль», яка би магічним циркулем об’єднала в «коло» всі незчисленні людські осібності та прагнення, потягнула «з кінця в кінець» усю розмаїтість світу, «як тягнуть магніти сталь»:

Коли неправо бачить десь око.
Навчи хуткіше, Отче ти мій,
Людей Ти бачиш, сидиш високо, —
Думок даремних в них різнобій.

Пісня 10-та так само починається підкреслено стримано, публіцистичний струмінь оприявнюється в ній не зразу, спочатку виглядає, що маємо до діла з іще однією варіацією на вічну філософську тему про ціль і сенс життя, котрі кожен розуміє по-своєму, витлумачує, сказати б, на своє копито:

Всякому місту звичай, права,
Всяка тримає свій ум голова,
Всякому серцю любов своя є
Всякому горлу до смаку своє.

Але ця мішанина, цей хаос виявляються зникомими, далі «всякі» думки і «всякі» устремління одягаються в плоть живих, реальних деталей людського буття, соціальних явищ, побутових ознак. Тепер перед нами не абстрактна ідея «спорідненості», не безособові символи чи універсальні філософські маски, а постаті й обличчя впізнавані, ситуації типові:

Панські Петро для чинов тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий.
Той зводить дім свій на новий манір,
Інший ґендлює, візьми перевір.

А онде той, хто «безперервно стягає поля» та «іноземних завозить телят», — чи не ціною ганебного національного «самовіддання», відступництва від долі рідного Краю в трагічно-зламний момент його історії заплачено за ці багатства?..

У чорновому автографі пісні є ще одна строфа, яка значно посилює сатирично-викривальний пафос твору, через що, ймовірно, спочатку не потрапила була до збірки «Сад божественних пісень»:

Той панегірик сплітає з брехні,
В лікаря мертві ідуть в підрядні,
Туза картяр і шанує, й честить,
В позов Степан, як на свято, біжить.

Що це — просто собі строката житьова мозаїка? Надзвичайна несхожість явищ видимого світу, надати якому спільний смисл і єдність спроможне лише божественне начало? Ні, це узагальнена, цілісна, дарма що разом гранично конкретна картина сучасних звичаїв, і секрет цієї цілісності — в особі поета, ліричного героя, в його погляді на речі та людей, у його моральній поставі:

Знаю, що смерть, як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона,
Байдуже смерті, мужик то чи цар,
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, чия совість, як чистий кришталь.

Порівняння двох близьких за задумом пісень, 9-ї та 10-ї, вочевидь виопуклює переваги другої — як з погляду соціальної гостроти, так і з точки зору художньої зрілості, зокрема, до речі, й майстерності віршування. Природним чином напрошується висновок, що розміщення і відповідна нумерація пісень у збірнику відбиває (принаймні в даному випадкові) реальну послідовність їхнього створення, процес кристалізації та еволюції поетичного задуму, інакше сказавши, що пісню 10-ту, «Всякому місту звичай, права», написано пізніше пісні 9-ї. Остання ж, у кожному разі той її варіант, який Сковородою послано наперед діалогу «Буквар миру», за свідченням автора, «складена 1761 року» (І, 413), але, як бачимо, не наприкінці 50-х років.

Питання про те, яким робом чорновий варіант пісні «Всякому місту звичай, права» (варіант, до речі, недатований) опинився у «Коврайському зошиті», поміж творів, написаних Сковородою в той час, потребує дальшого дослідження. Ясно лишень, що сам по собі цей факт не може розглядатися поза зв’язком зі змістом вірша, його характерними особливостями. А ці особливості такі, що не дають, як бачимо, підстав прийняти «коврайську» версію Л. Махновця.