Справді-бо, придивімося до соціально-історичних реалій, тла, атмосфери, окреслених у пісні, — чи нагадує це все село Ковраї або тихий, провінційний Переяслав? Перед нами ознаки бурхливого, потовкучого життя, котрим живе значне як на ті часи, розвинутого, динамічного міста: тут центр поміщицького землевласництва, поставленого широко, на сучасний (тодішній) кшталт, не зовсім чужого європейського досвіду, адже йдеться про «права» міста, про завезення з-за кордону завідської худоби; тут розвиваються торгівля і фінанси («Федір-купець», «Інший ґендлює…»), юриспруденція («Ладить юриста на тон свій права», «В позов Степан… біжить»), наче гриби, виростають будинки, ще й «на новий манір» збудовані, є тут своє чиновництво (Петро заклопотаний саме чиновницькою кар’єрою), студентство («З диспуту учню тріщить голова»), своє «культурне» («Той панегірик сплітає з брехні») й «світське» життя (в одного «дім, як вулик, гуде від гуляк», іншого «непокоїть Венерин амур»)…
Таким містом був Харків в останню чверть століття, якраз за життя там і поблизу нього Сковороди.
Річ ясна, такі твори, як пісня «Всякому місту звичай, права», не виникають з нічого, в літературному вакуумі. Були традиції української полемічної літератури, перейнятої сильним викривально-сатиричним струменем (Іван Вишенський, Стефан Зизаній, невідомий автор «Перестороги», памфлети Кирика Острозького, «Тренос» Мелетія Смотрицького), традиції шкільної драми, вертепу, травестійно-пародійна творчість «мандрівних» дяків, поезія Климентія Зиновієва. Був досить багатий національний сатиричний контекст кінця XVIII століття: твори фольклорного походження — «Отець Негребецький», «Пекельний Марко», «вірша» про бідного Кирика, сатирична творчість Івана Некрашевича[300]. Значна частина цієї спадщини мала широкий і тривалий резонанс (так, пісню про бідного Кирика художник Лев Жемчужников записав од бандуриста Остапа Вересая ще в 50-ті роки XIX століття), та все ж слава 10-ї пісні Сковороди, інспіраційна сила її впливу на національну літературну свідомість, без пересади, не мають аналогів в українському письменстві аж до Котляревського.
(Причинки. З творчістю Котляревського пов'язаний один історично-літературний сюжет, вартий того, щоб на ньому зостановитися.
Як відомо, до тексту «Наталки Полтавки» вплетено ремінісценцію до сковородинівської 10-тої пісні; остання фіґурує тут у своєрідній семантично-естетичній функції — без посилання на першоджерело й автора, притому як об'єкт «перелицювання», пародіювання, що здавна й не без підстав вважається чи не найвірнішою ознакою популярності й довговічності літературного твору. Пісню згадує і виконує возний Тетерваковський, намагаючись з її допомогою схарактеризувати атмосферу, яка панує в суспільстві, атмосферу несправедливості, облуди, хабарництва, всілякого безправства й безсуддя, і цим обґрунтувати свою життьову «філософію»: «Всі грішні, та іще і як!.. І один другого так обманюють, як того треба, і як не верти, а виходить — кругова порука». Відштовхуючись від автентичного зачину пісні, Возний зразу ж відходить від тексту, а, головно, від ідеї, задуму Сковороди, підмінюючи їх своєю — і то з претензією на філософське та соціопсихологічне узагальнення — «редакцією», радше інтерпретаційною версією, суть якої полягає в тому, що, мовляв, у цьому житті кожного без виїмку «манить к наживі свій біс»:
Якщо кинути оком, спочатку може видатися, що тут немає нічого, що засадничо суперечило б пісні Сковороди. Помітно, щоправда, що у Возного думка розвивається в суто абстрактній площині, немає того, що визначає силу й привабливість сковородинівського тексту, — історичної, соціальної, життьової конкретики. Та в останній строфі, й осібно в останньому рядку, гостро оголюється докорінна відмінність між двома варіантами: для Возного наведені ним приклади не є свідченнями кричущих соціальних аномалій, потворними моральними збоченнями, це — звичайні прояви законів життя. «Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?» — в цьому заключному риторичному запитанні-ствердженні Возного вже міститься і відповідь, уже легкома вгадується готовність до компромісу, до прийняття філософії конформізму, «етики» пристосовництва, «приметиковництва», до виправдання, ба навіть обґрунтування зла. Сумніви, що їх несміливо висловлює співрозмовник Возного, Виборний, — мовляв, «брехать і обманьовать других — од Бога гріх, а од людей сором» — той рішуче відкидає: «О, простота, простота! Хто тепер — теє-то як його — не брешеть і хто не обманиваєть?.. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближніх…»
300
Семантично-поетикальний аналіз 10-ї пісні Сковороди як у національному, передовсім бароковому, контексті, так і ширше — на європейському літературному тлі, знаходимо в Л. Ушкалова (див.: Ушкалов Л. Світ українського бароко. Філологічні етюди. — Розділ «Образ як риторична реальність». — X., 1994. — С. 43–54).