Свого часу висувалося концепцію, згідно з якою в «Наталці Полтавці» автор дивиться на життя «очима сковородинця», а в образі Возного якраз і виведено «тип сковородинця», поважного, дарма що непоказного[301]. Щодо автора «Наталки», то в цьому зауваженні є правда, адже сковородинівська пісня прийшла йому на пам'ять, звісно ж, не випадково. А от Возному ця характеристика, далебі, ніяк не пасує.
Що може в цьому персонажі бодай віддалено нагадувати Сковороду? Бурсацька псевдовченість, що її хіба наївна Терпелиха приймає за освіченість? Закрутиста, неоковирна мова — несосвітенна суміш анахронічної книжності з канцелярщиною? Треба зовсім погано знати Сковороду й іще гірше його розуміти, щоб припустити, буцімто все це має до нього якесь тичення. Претензійні афоризми на зразок того, що таке «комедія, сиріч, лицедійство»? Згадаймо, якого штибу міркування Возного на цю тему: «Они [актори. — Ю. Б.] не убиваються і не умирають — теє-то як його — настояще, а тільки так удають іскусно і прикидаются мертвими… О, якби справді убивалися, то б було за що гроші заплатити!» Хіба не ясно, що Сковорода, який не з чуток, а з власного життєвого досвіду знав і розумів театр, і тут ні при чому.
Може, сковородинівську інтонацію почуємо в наріканнях Возного на падіння моральних звичаїв у суспільстві, на те, що «часто лжем ілі ради своєї выгоди, ілі на упад других»? Але як повірити в щирість цих нарікань, коли щойно той самий Возний жалівся: «…Даже і в повітовому суді, і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовное преступленіє; а взяточок, сиріч — винуждений подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити…Трудно становится жити на світі». Ні, таки має рацію один з персонажів п'єси, коли каже про Возного: «…Хапун такий, що з рідного батька злупить!» І це — про «поважного сковородинця»?
Нарешті, безпосередньо з приводу пісні. Захищаючи образ Возного від начебто «спотворених» тлумачень, О. Русов писав, що той «у піснях Сковороди як найвищого авторитету того часу намагається знайти докази, що й брехня дозволювана, якщо вона практикується не на шкоду, а на користь ближнім»[302]. Що тут сказати? Одне те, що Возний намагається взяти собі в однодумці Сковороду, котрий ніколи не був і не міг бути речником «блаженної брехні», — одне це свідчить, наскільки безмежно далекий він од Сковороди. Втім, а чи справді Возний намагається спертися на авторитет Сковороди? Чи, суттю, не відштовхується він у своїй відверто пародійній пісні од філософа, чи не знущається з його — такого, як він вважає, смішного й химерного — морального максималізму?
Якщо говорити про сковородинівську поставу Котляревського стосовно Возного, то вона виявляється саме не в співчутливому, а навпаки, в сатиричному, викривальному зображенні, в потрактуванні його як типового антисковородинця, як постаті, що втілює все чуже, вороже етичному вченню філософа, його особистим моральним засадам. Щасливий фінал п’єси, де Возний виголошує свій знаменитий монолог [ «Размишлял я предовольно і нашел…»] і відмовляється від домагань Наталки на користь так довго нею очікуваного коханого, Петра, — цей фінал нічогісінько в суті справи не змінює, він свідчить лише про непослідовність драматурга, але аж ніяк не про шляхетність Возного, котрий нібито здійснив «високий моральний подвиг»[303].
Звернімо насамкінець увагу на одну деталь. Прізвище Возного — Тетерваковський. Вчувається щось знайоме… У Сковороди ніде такого прізвища не знайдемо. Натомість — пригадаймо — зустрічається тетервак. Саме під таким прізвиськом в «Убогому Жайворонку» фігурує добре знайомий нам Фридрик Салокон. У цьому обличчі він, до речі, й постає перед читачем: «Тетервак, налетівши на мисливську сітку, почав щосили жерти масну наживку. Нажершись по вуха, ходив надимаючись, вельми задоволений із себе… Ім’я йому було Фридрик» (II, 125). З височини ситого «маєстату» Фридрик хвалиться перед скромним жайворонком своїм багатством: «Дав мені Бог статок. Чи не бачиш, що я ходжу по хлібі? Хіба це не Божа милість?» (II, 126). Невзабарі до нього злітаються родичі й приятелі, такі ж любителі масної наживки. «Ця компанійка вчинила багатий і галасливий бенкет» (II, 128), у своєму засліпленні й захланності не помічаючи уміло поставленої сітки… Чим скінчилося те ганьбисько, жайворонок Сабаш дізнається від дятла Немеса: «Поглянь! Чи бачиш напнуту сітку? Не минуло й години, коли в ній і навколо неї коїлося щось страшне, як облога Бендер. Гуляла там дюжина тетерваків. Але коли найгучніш стрибали, горлали й танцювали, жеручи на повне горло, блискавкою впало на них сильце. Боже мій, який вереск, ґерґіт, хлепіт, стукотіння, шум, страх і борсання були! Тоді вибіг ловець і всім їм попереламував шиї». Якимсь дивом врятувався один Фридрик — «гублячи в повітрі пір’я…зляканий, розтріпаний, зімнутий… як миша, якою погрався кіт…» (II, 129).
301
Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — С. 106; див. також: Русов А. Какая роль «Возного» в «Наталке Полтавке»? // Киевская старина. — Т. LXXXTV. — 1904. — № 1.