У такому зневажливому, аґресивно-фейлетонному стилі написано всю «рецензію» Вс. Крестовського. Постає запитання: чим можна пояснити її з’яву на шпальтах «Русского слова» Ґ. Блаґосвєтлова, часопису, що претендував на репутацію проґресивного? І ще — чому в ролі «рецензента» виступає саме Крестовський?
З відповіддю трохи зачекаємо; спершу нагадаємо читачеві, як складалася доля сковородинівської спадщини, як увіходили до суспільної свідомості творчість і вчення «українського Сократа».
Сам Сковорода жодного свого рядка не побачив надрукованим. На Слобожанщині, де пройшла значна і фактично найплідніша частина його життя, поета-філософа ще протягом довгого часу після смерті пам’ятали стіни старосвітських маєтків, священицьких домівок, селянських хат, монастирських келій, Харківської семінарії (колишнього колеґіума), напівпокинуті лісові хижі та забуті пасіки; подекуди в родинах зберігалися автографи його творів або списки, котрі, як уже відзначалося, поширювалися в певних колах, живі були його учні, молодші сучасники, кобзарі, лірники співали його пісні. Та при цьому навіть майже через півстоліття Василь Каразін, фундатор Харківського університету, ще тільки розповідає про свій намір (що його, на жаль, він так і не встиг здійснити) написати біографію «нашого мудреця, недостатньо в наших часописах уміщену»[21]. А він же мусив добре пам’ятати Сковороду, з яким був у дружбі його вітчим Андрій Іванович Ковалевський, адже філософ часто відвідував Пан-Іванівку, що належала Ковалевському, тут він провів свої останні дні, тут його й поховано.
Та переважна частина читацького загалу на Україні, а в Росії — поготів, про Сковороду, властиво, нічого не знала або знала дуже мало. 1798 року, через чотири роки після смерті Сковороди, у Петербурзі вийшло підготовлене істориком Михайлом Антоновським перше видання творів філософа, щоправда, доволі химерне. Під загальним наголовком «Бібліотека духовна, що містить у собі дружні бесіди про пізнання самого себе», подано анонімну суміш з діалогу «Наркіс» і різних фраґментів, довільно скомпонованих, ще й трансформованих. Природна річ, це видання не могло дати бодай віддаленого, не кажемо вже — повного, уявлення про вчення, творчість Сковороди, про його особистість, а ближче до середини століття і воно було призабуте. Протягом кількох десятиліть побачили світ менше десятка окремих публікацій Сковороди, дещиця його пісень, уривків, листів було «вкраплено» до матеріалів мемуарного й нарисового характеру, притому треба мати на увазі, що наукова вірогідність та об’єктивність певної частини цих матеріалів далеко не завжди є незаперечними.
(Причинки. Найчастіше подібні претензії висловлювалося на адресу А. Хіждеу, і, слід визнати, не без підстав. Питання, проте, не є зовсім однозначним.
Відгукуючись на публікацію в «Телескопе» нарису А. Хіждеу про Сковороду[22], І. Срезнєвський писав: «Йому (Сковороді. — Ю. Б.) приписано там багато таких думок, яких він і мати не міг, а тимчасом читача переконують посиланнями на твори й листи Сковороди. Деякі з посилань я перевіряв і в ориґіналах геть не знаходив того, що автор там начитував або що звідти виписував; після того я щодо інших не міг не мати сумніву»[23]. Справді, Хіждеу наводить чимало висловлювань і суджень, приналежністть яких Сковороді нічим не потверджено, посилається на твори, яких у філософа попросту немає. З особливою щедрістю цитує автор нарису буцімто добре йому відомі три листи Сковороди до Ґеорґія Кониського, хоча й до цього часу так і не виявлено навіть слідів такого листування, тим більше — самих листів. Про причини таких «вольностей» можна тільки гадати, — чи тут далися взнаки молодість автора, його, за виразом Д. Багалія, надто вже «сильне захоплення своїм сюжетом і героєм»[24], чи то був наслідок тодішньої невпорядкованості архіву Сковороди, текстуальної незлагоди в списках його творів, які ходили по руках. Дуже хотілось би повірити у версію сучасного коментатора, згідно з якою «ще не вдалося виявити в „приватних архівах“ всі твори, листи, висловлювання Сковороди, що збереглися, а декотрі, що на них посилається А. Хіждеу в своїх працях, з часом назагал загубилися»[25], хоча, признатися, подібне припущення звучить не вельми переконливо. З другого боку, не хотілось би думати, що Хіждеу без усякої вагомої причини свідомо фальсифікував творчість Сковороди, якого глибоко шанував; але такої причини, якщо вона була, ми не знаємо.
22
Хиждеу А. Григорий Варсава Сковорода. // Телескоп. — 1835. — Ч. XXVI. — № 5–6. (У «Змісті» автора публікації помилково названо «Б. Хиждеу»; насправді Болеслав — молодший брат Александра Хіждеу. —
24
Багалей Дм. Издания сочинений Г. С. Сковороды и исследования о нем. // Сочинения Григория Саввича Сковороды. — Х., 1894. — С. LXVII.