Так чи так, закиди І. Срезнєвського на адресу А. Хіждеу за неприпустимо вільне поводження зі спадщиною філософа, немає чим заперечити. Інша річ, що привертає увагу надмірна запальність тону, в якому їх висловлено. В оповіданні «Майоре, майоре!» Срезнєвський укладає в уста свого героя такі слова, подумки звернені до Сковороди: «Прийде й твій час. Пізнають тебе, поцінують тебе, ще й оббрешуть тебе для слави твоєї. Так, так, і оббрешуть, аби прославити. Який-небудь утеклий молдаван без совісті почне розповідати про тебе небувальщини, видавати за твої твори свої власні фантазії, аби лишень зуміти порівняти тебе із Сократом чи з ким-небудь подібним»[26]. Безпрецедентна гострота цих закидів наштовхує на думку про якісь серйозні суперечки поміж Хіждеу (етнічним молдаванином), на ту пору студентом Харківського університету, та іншими учасниками очолюваної І. Срезнєвським групи, яка збирала пам'ятки українського фольклору та письменства[27]. Щось у цьому конфлікті можна, либонь, віднести на рахунок непорозуміння або ж молодої гарячкуватості опонентів (усім було ледь-ледь за двадцять), проте суть лежала глибше — в засадничій відмінності поглядів на Сковороду як особистість, на його місце у вітчизняній культурі, що достоту чітко виявилося ще до виходу в світ злоповісного нарису, який мимоволі спрямував полемічні пристрасті у бічне річище, пов'язане з помилками та «фантазіями» Хіждеу.
А починалася суперечка з проблем далеко важливіших.
Ученням і життям українського філософа А. Хіждеу захопився дуже рано (не можна виключати, що під впливом деяких викладачів Кишинівської семінарії — вихованців Київської духовної академії) і відразу ж означив головне в своєму ставленні до предмету. Пізніше він писав про це так: «Утвердившись у понятті, що Сковорода народний філософ, я відчував необхідність підслухати в нього голос народу, цей голос Божий, і почав розшукувати і розбирати перекази, які збереглися про нього в розповідях суспільства, всюди, де він жив і діяв…»[28]. Уже 1831 року двадцятилітній Хіждеу друкує в часопису «Телескоп» три пісні Сковороди, записані ним у Харкові від мандрівного сліпого співця; це були «Ой ти пташко-жовтобоко», «Гей, поля, поля зелені» та «Всякому місту звичай, права».
У замітці, яка передувала текстам пісень, Хіждеу виступає з критикою поширеної думки про Сковороду як про юродивого, котрий прославив себе буцімто лише «дивацтвами». «Видавці пам'ятних записок про його життя, — каже Хіждеу, вочевидь маючи на увазі згадувану вище публікацію в „Украинском вестнике“, — наслідуючи побіжні розповіді суспільства, криво витлумачили його моральний характер, перевернувши недосяжність його в дивацтво»[29]. Такому «кривому витлумаченню» молодий дослідник супротиставляє свою точку зору, суть якої полягає в тому, що Сковорода — «мисленник і направник народний».
Саме ця оцінка і викликала різку незгоду з боку деяких харківських літераторів. До редакції «Телескопа» було надіслано листа Ореста Євецького, приятеля Срезнєвського ще з пансіону й учасника його гуртка. В листі стверджувалося, що «народним українським філософом» Сковороду «ніхто й ніколи не називав… та й назвати не міг» і що сам Сковорода, якби раптом «повстав з мертвих», «ніяк не пізнав би себе у телескопському портреті». «Сковорода, — заявляв Євецький, — єсть відбиток справжнього малоросійського юродивого, якого не такі вдалі сколки можна зустріти в цій стороні доволі часто. Проте він незрідка втрачав і цей свій першообраз і доходив стану, в якому, за прислів'ям, глузд за розум завертає». Тут Євецький більш ніж прозоро натякав на начебто властиве «нашому народному філософу» прилюбність «до життєвої води, якою він любив наповнювати порожні барильця». «Це робилося, ймовірно, — з їддю додає автор листа, — з бажання засвоїти тутешню народність»[30].
Є всі підстави припустити, що до підготовки листа до «Телескопа» був у тій чи іншій формі причетний І. Срезнєвський, принаймні він не міг не знати про нього. Адже не випадково Євецький, наводячи в листі сковородинівські цитати, підкреслює, що їх взято із зібрання, яке «знаходиться у І. І. Срезнєвського». Щоправда, безпосередньої участі в цій полеміці Срезнєвський не брав; ба більше, він, суттю, відмежувався від «Украинского вестника» (а тим самим і від Євецького) в тому, що стосується злощасних «барилець»[31]. Однак у своїх «Уривках», надрукованих, до речі, вже після виступу Хіждеу, він, не вступаючи з останнім у пряму суперечку, настійно проводить думку про те, що Сковорода був «юродивим», «з примхами»[32].
26
Срезневский. Майор, майор! // Московский наблюдатель. — 1836. — Ч. VI. — Кн. 2. — С. 227.
27
Див.: Срезнєвський В. Про збирачів українських пісень. // Записки історично-філологічного відділу. — Кн. XIII–XIV. — К., 1827. — С. 79.
30
Молва. — 1835. — № 38. — Стовпець 152–153. Фразу Сковороди про «барильця» з його листа до Є. Є. Урюпіна іронічно коментували свого часу ще видавці «Украинского вестника» в зв’язку зі словами Геса де Кальве, що філософ віддавав перевагу «чистій воді» перед «штучними напоями» (1817. — IV. — С. 113). Цю публікацію напевно й має на увазі О. Євецький.
32
Там само. — С. 69. Такий погляд на Сковороду покладено й в підґрунтя пізніше написаного І. Срезнєвським оповідання «Майоре, майоре!», дарма що воно начебто перейняте пієтетом по відношенню до філософа. Аналізуючи пізніше це оповідання, літературознавець А. Ковалівський щиро дивувався з того, як Срезнєвський, людина широкої освіченості й культури (можна було б додати: знавець і поціновувач українського слова й письменства), міг підпасти під вплив тих своїх сучасників, обмежених і самовпевнених провінціалів, які, тягнучись за петербурзькими та паризькими модами, вбачали в Г. Сковороді якогось дивака, ворога суспільства, дикуна і т.ін. (Див.: Ковалівський А. З приводу оповідання. // Срезневський І. Майоре, майоре! Оповідання з життя Г. Сковороди. — X., 1930. — С. 30). Втім, заради справедливості слід зазначити, що через кілька років І. Срезнєвський і сам уже називає Сковороду «нашим великим філософом і народовчителем» (Москвитянин. — 1842. — № 1. — С. 117).