Отакої! Зовсім недавно Сковороду оголошувалося ворогом волі, консерватором, клерикалом, а тут він — прапор, «бог» бунтівників, революціонерів, руйнівників імперії. В якому випадкові з двох Крестовський пише те, що справді думає?
Розберімося. Перша книжка «антинігілістичної» трилогії Крестовського побачила світ 1869-го, через кілька років після появи (1861) його рецензії на Сковороду, полеміки з Костомаровим. Між ними були надруковані «Петербурзькі нетрища» (1864–1867 pp.), де крізь густе нашарування бульварщини вже прозирали зародки тих ідей, які невдовзі дадуть міцні пагони в «Кривавому пуфі», а згодом — пишне цвітіння в трилогії з романів «Темрява єгипетська», «Тамара Бендавид», «Ваал, який торжествує». «Нетрища» ж, як свідчить відомий нам редактор-гусар Ю. Єлєць, автор писав доволі довго, з кінця 50-х. Інакше сказавши, виступаючи на шпальтах «Русского слова» (1861), Крестовський у той самий час працював над закладанням підґрунтя своїх основних, «антинігілістичних» творів. Шляхетний гнів проти «реакціонера» Сковороди, виявляється, приховував імперську бундючність, шовіністичну неґацію по відношенню до «інородців», великодержавницькі марення, під машкарою захисника свободи ховався майбутній редактор офіціозного «Варшавского дневника» — керованої з Петербурґа «газети Польського краю».
М. Костомарову нічого подібного, зрозуміла річ, відомо не було. Він веде полеміку з недоуком-студентом винятково заради пошуку істини, з позицій об’єктивності.
Передовсім він показує безпідставність твердження Крестовського про те, що Сковорода начебто «особливо не полюбляв воли». «Рецензент, — коментує Костомаров слова Сковороди з 28-ї пісні „Саду божественних пісень“ про „злу волю“, — уявив собі, що Сковорода переслідував інтелектуальну та громадянську свободу, тоді як Сковорода говорить про злу волю, тобто про погані й злочинні нахили. Ось тут рецензент і вскочив у клопіт! Григорій Савич Сковорода був поборником свободи в сфері релігійній, моральній, громадянській, потерпав за це і, нездатний лагодити з деспотизмом довкілля, прирік себе на мандрівне життя. Святенництво, низькосхиляння, пригнічення слабких, лінощі панства постійно знаходили в ньому сміливого викривателя»[41]. Звернімо увагу, що на потвердження своєї думки Костомаров посилається не тільки на «народні розповіді» про українського філософа, які «переходили з вуст у вуста, від покоління до покоління», тобто на чинник міфологічний, але й на реальний сковородинівський текст — пісню «Всякому місту звичай, права».
Рішуче відкидає М. Костомаров також безпідставну спробу (до неї неодноразово вдавалися, до речі, й раніше, і згодом представники якраз того самого табору, що проти нього буцімто виступав Крестовський) — витлумачити життя і творчість Сковороди в клерикальному дусі. «Маю честь довести до відома вашого, — зауважує Костомаров, — що Сковорода не любив ченців; про нього збереглися усні розповіді, як він втікав раптово з того дому, де з’являлися вони, і письмове свідоцтво про різку відповідь його на запрошення — поступити в чернецтво, щоб стати стовпом церкви, і його звинуватили в єресі»[42].
Оприявнюючи войовничий дилетантизм і методологічну безпорадність рецензента, Костомаров протиставляє їм науковий підхід до явищ минулого, ґрунтований на принципі історизму: «Ви судите про твори Сковороди, наче це новий письменник, який щойно з’явився в світ, — тоді як на ці твори слід дивитися як на пам’ятку понять, що панували років близько ста тому. Застосовуючи погляд, який личить рецензентові сучасного твору, до пам’ятки минулих часів, ви приходите до жалюгідного, варварського принципу винищення старовини і народного надбання»[43].
Повертаючись, однак, безпосередньо до предмету нашої розмови, звернімо увагу на ту дещо несподівану обставину, що автор «клопотання в справах Сковороди» (як іронічно називає його опонент) сам не вельми високо поціновує естетичну вартісність літературної творчості свого «підзахисного», особливо його поезії. Щодо цього він не сперечається з Крестовським: «Твори Сковороди не подобаються рецензентові; не подобаються вони можливо, й нам…» Костомаров оцінює значення письменника насамперед «за його впливом на свій час, за мірою, з якою він виражає напрямок, моральний стан околишнього середовища, за місткістю в ньому розумових вимог і смаку сучасників»[44].
Така методологічна постава М. Костомарова не є виїмком: більшість пізніших авторів, як і його сучасників, у кращому разі доброзичливо поціновували окремі пісні й вірші Сковороди, визнавали, ба навіть акцентували їхню широку й стійку популярність у народі, проте в цілому до його літературної спадщини ставилися, м’яко кажучи, критично, а то й відверто неґативно. Опріч М. Костомарова, можна було б послатися, наприклад, на Пантелеймона Куліша, який у поемі «Грицько Сковорода», високо ставлячи особисті якості філософа, його безкорисливість, простоту, близькість до народу тощо, водно нарікає на те, що мертва шкільна наука, «як мороз», прибила його природне обдаровання, задушила в ньому поета, «збурсачила» його ліру. Дорікаючи Сковороді за те, що він «слово рідне занедбав», Куліш вигукував з подивугідною для професійного літератора наївністю: